Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Симпатик 📚 - Українською

Читати книгу - "Симпатик"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Симпатик" автора В'є Тхань Нгуєн. Жанр книги: 💙 Сучасна проза / 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 118
Перейти на сторінку:
гніву. Він не зміг позбутися мене в реальності, але вдало вбив мене у творчості, привів до забуття, що ставало мені все ближчим. Поки ми виходили з кінотеатру, я все ще кипів, бо мої емоції були гарячіші за цю теплу ніч.

— Що скажеш? — спитав я Бона, тихого після фільму, як завжди. Він підпалив сигарету і помахом руки покликав таксі. — Ну, то що скажеш?

Нарешті Бон подивився на мене, із сумішшю жалю та розчарування.

— Ти хотів переконатися, що нас покажуть добре, — сказав він. — Але ми навіть людьми там не були.

Таксі заторохтіло до узбіччя.

— То ти тепер кінокритик? — спитав я.

— Це просто моя думка, розумнику, — відповів він, сідаючи до автомобіля. — Що я можу розуміти?

— Якби не я, — мовив я, з гуркотом зачинивши двері, — у наших узагалі не було б жодної ролі. Ми були б простими мішенями.

Бон зітхнув і опустив вікно.

— Ти просто дав їм привід, — сказав він. — Тепер білі можуть сказати: «Дивіться, у нас там є жовті люди. Ми їх не ненавидимо. Ми їх любимо». — Він плюнув з вікна. — Ти намагався грати в їхню гру, гаразд? Але вони ведуть її. Ти не ведеш нічого. Тобто ти нічого не можеш змінити. Не зсередини. Коли в тебе нічого нема, ти міняєш речі ззовні.

Більше ми під час їзди не розмовляли, а в готелі він майже одразу заснув. Я лежав у темній кімнаті з попільничкою на грудях, палив і розмірковував про те, як примудрився завалити єдине завдання, з приводу якого Бон та Генерал мали б спільну думку, — диверсію Фільму й усього, що він собою являє, а саме — викривлення нашого образу. Я намагався заснути, але не міг, мене будили сигнали машин і неприємне видовище — Сонні та огрядний майор лежали на стелі наді мною з таким виглядом, наче вони завжди так проводили час. Монотонне скрипіння ліжка за стіною теж не допомагало. Воно тривало так абсурдно довго, що мені стало шкода ту, певно, мовчазну бідолашну жінку, що мусила все це терпіти. Коли чоловік нарешті видав голосний бойовий клич, я відчув полегшення, бо все скінчилося, тільки от це було не так, бо тоді його партнер теж розрядився глибоким, тривалим і схвальним чоловічим шлюбним криком. Несподіванки просто не бажали закінчуватися, відколи Генерал і Мадам приїхали до аеропорту провести нас, він — у костюмі «в ялинку», вона — у бузковому ао даї. Він презентував кожному з нас, чотирьох героїв, пляшку віскі, сфотографувався з нами і потиснув кожному руку, перш ніж ми пішли до літака. Я йшов останній.

Генерал затримав мене:

— На два слова, капітане.

Я відійшов, пропускаючи інших пасажирів.

— Так, сер?

— Ви знаєте, ми з Мадам вважаємо вас своїм названим сином, — сказав Генерал.

— Я цього не знав.

Генерал і Мадам дивилися на мене похмуро, але й мій батько зазвичай дивився саме так.

— Як ви могли? — сказала Мадам.

Я звик прикидатися, тож вдав здивованого.

— Що міг?

— Спробувати спокусити нашу дочку, — відповів Генерал.

— Про це всі говорять, — сказала Мадам.

— Усі? — перепитав я.

— Чутки, — сказав Генерал. — Я мав би здогадатися, коли ви розмовляли з нею на весіллі, та ні. Я уявити собі не міг, що ви підтримуватимете мою дочку в її походеньках нічними клубами.

— І не тільки, — додала Мадам. — Ви виставили себе на посміх у нічному клубі. Усі це бачили.

Генерал зітхнув.

— Мені важко було повірити, що ви спробуєте заплямувати її, — сказав він. — Ви ж жили в моєму домі, поводилися з нею, як з дитиною, з сестрою.

— Сестрою, — наголосила Мадам.

— Я гірко розчарований у вас, — сказав Генерал. — Ви були потрібні мені тут, поряд зі мною. Я б ніколи не відпустив вас, якби не це.

— Сер…

— Не чекав такого від вас, капітане. Ви солдат. Усе й усі мають своє місце. Як ви могли подумати, що ми дозволимо своїй дочці бути з таким, як ви?

— Таким, як я? — перепитав я. — Що ви маєте на увазі?

— О, капітане, — сказав Генерал. — Ви хороший юнак, але до того ж, якщо ви не помітили, байстрюк.

Вони чекали моєї відповіді, але Генерал запхав мені в рота єдине слово, яке могло змусити мене замовкнути. Побачивши, що мені нема чого сказати, вони похитали головами з люттю, жалем і докором і лишили мене біля виходу на посадку з пляшкою віскі. Я хотів відкоркувати її там і тоді, бо, може, віскі допомогло б мені виплюнути це слово. Воно застрягло в моєму горлі й на смак було наче шерстяна шкарпетка, просочена густим мулом нашої батьківщини, — я й забув, що таке частування чекало на тих, кого внесли до рядів найпідліших.

Похмурого ранку ми встали ще до сонця. Після сніданку, за яким не пролунало ані слова, саме лише бурчання, Клод відвіз нас з Бангкока до табору — цілоденна їзда, що завершилася біля кордону з Лаосом. Коли він звернув на небруковану бічну дорогу, що вела у ліс каєпутових дерев з білою корою, старанно об’їжджаючи ями й западини, сонце котилося до схилу за нашими спинами. Проїхавши кілометр лісом на заході сонця, ми дісталися до військового контрольно-пропускного пункту, що складався з джипа та двох юних солдатів в оливковому бойовому вбранні, у кожного на шиї — захисний амулет з Буддою, а на колінах — М-16. Я відчув запах марихуани, який ні з чим не можна було переплутати. Не намагаючись ані підвестися з сидінь, ані підняти на нас свої напівзаплющені очі, солдати махнули руками, пропускаючи нас. Ми рушили далі по розораній коліями дорозі, ще глибше в лісові хащі, де над нами нависали подібні до скелетів тонкі гілки-руки високих дерев, а тоді виїхали на галявину з невеликими квадратними хатками на стовпах. Від абсолютно сільського духу сцену рятувало електричне світло у вікнах. На дахах були перуки з пальмового листя, від землі до дверей на підвищенні вели дерев’яні планки. Собачий гавкіт покликав тіні до дверей, і поки ми виходили з машини, вони рушили до нас.

— Ось вони, — сказав Клод. — Останні чоловіки збройних сил В’єтнамської Республіки.

Можливо, ті фотографії, що їх я бачив у кабінеті Генерала, були зроблені в кращі часи, однак ті суворі борці за свободу мало скидалися на цих виснажених вояків. Чисто виголені чоловіки на світлинах були вбрані в камуфляж для джунглів, бойові чоботи та берети, мали червоні шалики на шиях і стояли струнко в сонячному світлі, що пробивалося крізь листя. Та замість чобіт і камуфляжу, на

1 ... 89 90 91 ... 118
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Симпатик», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Симпатик"