Читати книгу - "Ігри Немезиди, Джеймс С. А. Корі"

— Той наш політ був приголомшливе чудо, — похвалила вона пілота. — Мені аж шкода трішки, що не весь час була присутня й не могла все бачити.

— Мав би я застерегти тебе, але ж, сама розумієш... Спекотний то був моментик.

Вона похитала головою.

— Ні, я не маю жодних претензій. Була б я притомна і в курсі, то ще, чого доброго, відкрилася б моя ледь загоєна рана, чи удар апоплексичний стався б, а чи ще там щось... Я проглянула дані польоту. Серйозно кажу: оце тут, у цій кімнаті я сиділа, у свіжому комбезі й переглядала ті записи, і все одно пережила кілька таких миттєвостей, коли не вірилось, що ми це втнем!

В її голосі чувся такий захват, що був гарячіший за будь-який там чай. Він був певен: шаріється! — і тільки сподівався, що вона, можливо, того не завважить.

— Еге ж, аж пищав наш кораблик, та, хвалити Бога, не розсипався. А як же ж до речі було, що ти згадала про цей тутешній конвой! Я б нізащо не додумався. А чи відомо, що то в дідька за кораблі такі?

— Невідомо. Більша частина марсіянського ескорту зірвалася з місця, аби нас прикрити, і так воно наче й на краще виходить. Але від тих поганих хлопів — жодного транспондерного сигналу. Й ніяких тобі вимог чи погроз, чи ще там чого.

— Моторошна справа. — Тим часом і чай схолов трохи. — А чи дозволять мені ці наші рятівники дзенькнути вісточку моєму капітанові?

Боббі зітхнула й розвела руками.

— Можливо, з часом. Досі вони з нами ніби й по-дружньому, однак можуть спливти дні, поки вони нададуть нам доступ до своїх засобів зв’язку. Ми ж бо й досі не вийшли з бою, хоча вже й не в самісінькій його гущі.

— А що ти їм розповіла?

Боббі спохмурніла.

— Тільки правду — але через це воно обертається якимсь не зовсім добрим боком.

— Як, зокрема?

— Ну, я сказала, що ми вирядилися пошукати пропащих кораб­лів, що сховалися під новими транспондерами, а підказку таку дав нам Джеймс Голден.

— Хух! Ну й зловісно звучить воно трохи, як ти це скажеш, правда ж?

— Але ж вони хотіли знати, як він довідався, що шукати їх треба саме там... А ще, які у мене стосунки з Голденом. Себто вони начебто знали про тебе, тож їх більш цікавило, чому я летіла з тобою.

— І що ти їм на це?

— А те, що ми з тобою давні друзі, й ще той факт, що ти служив у військовому флоті. А я тільки піхота. Але це наштовхнуло мене, що треба ж розповісти й про чорний ринок із його аферами там у нас, на Марсі. А ще, як ти пішов збирати відомості для мене в Гекаті й наштовхнувся на вбитого чоловіка... та про тих хлопів, що були напали на мене.

— Тобто ще й про інших убитих хлопів.

— Ну так. І після всього того вони якось підозріливо поставилися до мене, коли я зрештою сказала, що нічого не знаю.

Алекс похилився наперед. Тіло його було все ще слабке, трусилося трохи.

— Принаймні вони ж не думають, ніби ми причетні... ну, сама знаєш до чого. До того!

Тут тихо, мовби вибачаючись, прочинилися двері. Увійшов підстаркуватий чоловік із гарно підстриженою сивою чуприною. Вбраний у добрий костюм — не спортивний чи там однострій. Як подивитися — юрист юристом, чи не з діда-прадіда. А слідом за ним увійшли й двоє піхотинців у повному бойовому спорядженні. Не привітавшись ні до Алекса, ні до Боббі, вони зайняли позиції обабіч дверей. А той сивань розплився усмішкою до Алекса, потім до Боббі, а тоді й знов до Алекса.

— Пане Камалю! — звернувся він. Голосом, що цілком відповідав його зовнішньості. — Я дуже радий, що ви встали і вже й ходите. Я чекав цієї нагоди, аби поспілкуватися з вами про оту нещодавню прикрість. Гаразд?

Алекс зиркнув на Боббі. Та лиш ледь помітно стенула плечима. Отже, вона його не знала.

— Звісно, — відповів. — Допоможу, чим зможу.

— Добре, добре, просто чудово, — сказав візитер, а тоді підніс пальця догори. — Але для початку.

І сів за столик. Дивно лагідна гримаса промайнула по його обличчю. Алекс мав таке відчуття, ніби їх двох, мов яких учнів, ось зараз лагідно відчитає директор школи.

— Сержантко Дрейпер! Я хотів запитати вас, чом уряд Землі вимагає дозволу переговорити з вами. Чи мали ви контакти з ними?

Обличчя Боббі посіріло, зблідло. Вона піднесла руку до уст.

— Ой, я вас дуже перепрошую! — мовила вона. — На відео у вас якийсь не такий вигляд. Я не впізнала вас. Алексе! Це — прем’єр-міністр Сміт.

Алекс зірвався на рівні ноги.

— Ой, я перепрошую! Через ту колотнечу на Ілусі й все таке я останнім часом не слідкував за виборами.

Один з охоронців кахикнув, і це було трохи схоже на смішок. Скривлена гримаска прем’єр-міністра ледь-ледь розгладилася, ставши трохи схожа на більшу щирість і навіть деяке збентеження. Він махнув Алексові рукою: сядь, мовляв.

— Ну, гаразд. Звісно, це мене ніяк не зачепило... А ви — ви мали співпрацю з урядом Землі?

— Ні, — відповіла Боббі. — Я особисто знайома з однією громадянкою Землі й мала з нею кілька розмов. Це Крісджен Авасарала. Але ніякої співпраці не було.

Прем’єр-міністр кивнув головою, звів брови докупи.

— Так, я розумію. Зважаючи на загибель Генеральної Секретарки та роздрай в ООН, Крісджен Авасарала є де факто законною Президенткою Землі. А вона пообіцяла... і як вона висловилась? «помасажувати мені тестикули наждаком» у тому разі, якщо з вами щось станеться.

— Ну, вона тільки так і висловлюється, — підтвердив Алекс.

— Авжеж, вона така колоритна. А ще вона наполягає, щоб їй дозволили порозмовляти з вами. Цікаво, що ж саме ви б їй сказали?

— Анічого такого, що я не сказала б перед вами, — відповіла Боббі. — Я ніяка не шпигунка. Вона висловила свою заклопотаність у зв’язку з деякими питаннями, й це видалося мені законним