Читати книгу - "Тарас Шевченко та його доба. Том 2"

По часті поезії 70-ті роки дали повне видання Шевченка. Про праці перекладу європейських поетів я вже сказав.

По часті белетристики в 70-ті роки явився роман Білика й Мирного «Хіба ревуть воли», котрий «аз худый» видав у Женеві. Це безспорно найвище з того, що появила українська белетристика. Роман узятий з життя простонародного – в ньому нема ні одної націоналістичної фрази, але увесь він своїм соціально-психологічним матеріалом національний і навіть автономічний. Роман той мало розширився через те, що глупі викрики галицьких народовців проти всього «женевського» довели до того, що він заборонений в Австрії, хоч там нема й слова нецензурного, і хоч він був навіть цензурою російською дозволений перед законом юзефовичівським. Відповідно соціальному напрямку українства під кінець 70-тих років і Нечуй, після своєї спроби написати «високий» роман український («Хмари»), проби невдачної і з літературного, і з ідейного боку (Радюк просто смішний дурень!), написав соціальні романи з життя народного: «Кайдашева сім’я», «Бурлачка», «Микола Джеря», – безспорно вкупі з «Двома московками», – найліпші його твори («Микола Джеря» напечатаний в 1883 р., але цифр наших 70-ті і 80-ті роки нічого брати буквально, а приблизно).

Додати треба, що паралельно робляться проби внести в популярну літературу європейські поступові ідеї – збудити в народі розуміння політичних і соціальних справ, біжучої політики, котра доторка й народ (брошури «Про козаків, татар та турків», «Запорожці», віденські й женевські соціалістичні брошури). Робляться також спроби видавати утилітарні популярні брошури, наскільки пуска їх російська цензура.

У ті ж часи, переважно заходами явних соціалістів українських, українці російські вступають у тісніші зв’язки з австрійськими, проходять в Буковину і Угорську Русь, де раніш не було ноги українолюбця, закладаються українські бібліотеки в Відні (при «Січі»), в Чернівцях (при «Союзі»), заносяться численні книги українські в Угорську Русь, де їх доти ніхто не бачив. (У своїх «Австро-руських споминах» я розказав і такий кумедний факт, що я був перший, хто привіз в Угорську Русь навіть видання галицької «Просвіти»! Потім ще кілько моїх молодих приятелів перевезли туди кілька з тих видань!).

Поряд з тим розмова про українську справу виноситься перед європейську публіку, де справа та ставиться в зв’язку з великими всесвітніми справами політичними, соціальними й культурними. Появляються статті про Україну в журналах італьянських, французьких, англійських, іспанських, переклади на сербську, польську, статті українців (Драгоманова, Подолинського, Павлика), далі – чужинців по матеріалам, даним українцями (Рембо, Ральстона, Морфілла, Ан. Леруа-Юольє і др.), причому ці вчені-чужинці замітили, наприклад, і те, як у київських виданнях збираються докупи «disjecta membra»392 української національності.

А націонал д. Вартовий цього всього не замітив! Він побачив тільки «спантеличення» в усій досить складній і систематичній роботі!

Хай вибачать нам, що нам прийшлось згадувати й свою працю. Зроблено це навіть не prod omosua393, хоч д. Вартовий і дає до цього привід своїми нападами, а просто через те, що з бібліографії імен не викидають.

У 80-ті роки формальний націоналізм запанував в українських кружках над космополітичним науково-соціальним напрямком. Сталось це зовсім паралельно зросту московського «самобытничества», а нарешті й петербурзького побєдоносництва і почасти під їх косим упливом. Почалось з того, що видано було безполітичне «культурництво», а далі політика, вигнана в двері, таки влізла в вікно в формі похвал галицьким народовцям і самому єпископу Пелешу навіть у кореспонденціях у російські ліберальні журнали, а нарешті завершилось усе поновленою «Правдою» (з поновленою духінщиною) і «новою ерою» взагалі.

Погляньмо, як ці нові вітри вплинули на літературу і науку нашу.

У відповідь на заборону публікувати поезії Шевченка Драгоманов видає «Кобзар» у Швейцарії

Дійшло діло до такої чудасії, що мені з України писано, щоб не видавати навіть матеріалів народних у «Політичних піснях українського народу XVIII – ХІХ ст.», ні поезій Шевченка394, заборонених у Росії, бо все політичне тепер шкодливе для України. (Звісно, я не послухав такої мудрої ради і тільки через те вийшло, що мої видання були єдиними збірками в 80-ті рр., а також і те, що женевське видання Шевченка примусило і львівських народовців видати, нарешті, повного «Кобзаря», хоч по страшенно дорогій ціні, недоступній для маси.)»

ПЕРШЕ ПОВЕРНЕННЯ ШЕВЧЕНКА НА БАТЬКІВЩИНУ

У 1843 р. Тарас Шевченко живе в Яготині, у маєтку брата декабриста Сергія Волконського, куди його привозить син знаного російського поета, нащадка декабристів.

Маєток на р. Супої належав колись гетьманові К. Розумовському (В. Рєпніна була внучкою Розумовського). Микола Григорович Рєпнін був видатним державним діячем за часів Олександра І, учасником Вітчизняної війни 1812 р., віце-королем Саксонії, генерал-губернатором Малоросії (Чернігівщина і Полтавщина). Вийшовши у відставку, деякий час жив за кордоном, але змушений був повернутися на батьківщину, бо Бенкендорф загрожував конфіскувати його маєтки.

Рідним братом М. Рєпніна був Сергій Григорович Волконський. Оскільки старовинний рід Рєпніних не мав нащадків по чоловічій лінії, з наказу Олександра І старшому з братів Волконських Миколі дозволено змінити прізвище батька на прізвище матері – з дому Рєпніних. С. Волконський був видатним діячем декабристського руху, керівником Кам’янської управи, одного з центрів Південного товариства. Після поразки повстання був заарештований і засланий на каторгу в Сибір.

М. Г. Рєпнін підтримував зв’язки з засланим братом. Коли дружині С. Волконського, оспіваній згодом Некрасовим у поемі «Русские женщины», та яка поїхала за своїм чоловіком, не дозволяли взяти з собою сина Миколу, М. Рєпнін взяв небожа на своє виховання.

Оскільки Рєпніни листувалися з Волконськими, підтримували їх, вся атмосфера в Яготинському маєтку була, так би мовити, наснажена духом декабризму.

Показові риси світогляду Варвари Миколаївни Рєпніної

Особливо співчувала декабристам дочка М. Г. Рєпніна – Варвара Миколаївна. Ось що записала вона до свого щоденника після одержання звістки про поразку повстання: «Накануне моего дня рождения 1826 года, 19 июля, когда совершилось мне 18 лет, получили мы печальное известие, касающееся дядюшки Сергея Григорьевича Волконского. Увы, как страждет сердце моё. Как пожелала бы соединиться с ним в печальном пристанище его… Если бы я была дочь князя С. Г. Волконского, то меня бы здесь не было! О боже мой, научи меня, как достигнуть мне цели моих желаний, как соединиться мне с злополучным Сергеем Григорьевичем. Я хочу быть его дочерью, его Антигоною».

До щоденника переписано копію листа К. Рилєєва до дружини, написаного напередодні страти, що є свідченням широких вільнолюбних симпатій В. Рєпніної.

Ясна річ, що цією декабристською атмосферою не міг не надихнутися й Шевченко. Саме в цій атмосфері зародилася