Читати книгу - "Алтин-толобас"

Габунія три розчепірені пальці прибрав, а замість них виставив одного, зате вказівного, й багатозначно спрямував його в стелю.

— Розумію, — кивнув Фандорін, пригадуючи, чим там закінчується пісня про Кудеяра та дванадцятьох розбійників. Здається: «Господу Богу помолімось»?

— Ай, нічого ви не розумієте. Ви таланту свого не розумієте! У вас, Миколо Олександровичу, покликання — людям поради давати. Це найрідкісніший, найдорогоцінніший дар! Ви на людей цікавий, ви вмієте вмить себе на місце іншого поставити, а чуття у вас ліпше, ніж у моєї Жужі. Нема нічого ціннішого за вчасно дану добру пораду. Не треба вам до Англії! Це дурневі скрізь щастя, а розумна людина має розуміти, де їй на світі місце. Розумна людина має розуміти, що є поняття «об'єктивно краще» і «суб'єктивно краще». Об'єктивно в Англії жити краще, ніж у Росії, хто сперечається. Та саме вам, Миколі Олександровичу Фандоріну, суб'єктивно краще тут. А я вам у зв'язку з цим іще одну важливу річ скажу. — Coco знову підніс пальця. — Всьому об'єктивному гріш ціна, значення має тільки те, що суб'єктивне. В Англії ви, дорогий Миколо Олександровичу, закиснете, та й не потрібні ви там із своїм даром. Де й радити людям, як не у нас, в Росії. Вона й називається так — Країна Рад. 1 тут я від лірики переходжу до ділової пропозиції. — Йосиф Гурамович відсунув вазу з цукерками, ніби даючи зрозуміти, що розмова вступає в офіційну фазу. — Давайте створимо консультаційну фірму нового типу, куди всяка людина, що потрапила в скрутне становище, може звернутися за порадою, і їй допоможуть. Я вже й назву придумав «Чарівна паличка». Можна по-англійськи: «Мейджик уонд». Я вам офіс зніму, обладнання закуплю — комп'ютери там, факси-шмакси. Рекламу забезпечу. А головне — клієнтів буду постачати, солідних людей. Прибутки — пополам, гаразд?

— Ви з глузду з'їхали! — вигукнув Ніколас, тільки тепер зрозумівши, що банкір говорить всерйоз. — Що за маячня?

— Добре. — Габунія заспокійливо підніс долоні. — Вам — шістдесят п'ять відсотків, мені — тридцять п'ять відсотків, але тоді так: коли порада знадобиться мені самому, даватимете п'ятдесятивідсоткову знижку. По руках?

— Та не хочу я жити у вашій Росії! — задихнувся магістр. — Це небезпечно для здоров'я та психіки!

— Ага, добре, що нагадали. — Йосиф Гурамович боязко подивився на двері передбанника. — Вас тут одна психована дівиця розшукує, маленька така, але страшенно зла. Журналістка. Спочатку дзвонила, погрожувала. Говорила: «Я знаю, це ви Ніку викрали, більше нікому. Якщо з його голови впаде хоч волосина, я вас знищу». А тепер до офісу занадилася ходити. Заборонив було до банку її пускати, так вона до вхідних дверей наручниками прикувалася, довелося видати пропуск, а то клієнтів розлякує. Міліцію я викликати не велів — усе-таки ваша знайома, незручно. Сідає в приймальні й сидить з ранку до вечора, в обід бутерброд їсть. Секретарки її бояться. Тиждень уже через чорний хід до себе ходжу. Вийшли б до неї, заспокоїли. Чи ви теж її боїтеся?

Ніколас мовчки розвернувся й хотів одразу вибігти до приймальні, та спершу все ж виглянув назовні крізь шпарку.

* * *

Алтин сиділа в шкіряному кріслі, де вільно могли б розміститися щонайменше ще дві такі ж миршавки. Брови журналістки були суворо зсунуті, коліна невблаганно зімкнуті. На підлозі стояв чорний рюкзачок.

За двома столами, суціль заставленими всілякою офісною апаратурою та схожими на неприступні блокпости, окопалися дві секретарки, одна постарша, друга молоденька, але обидві манірні й невимовно елегантні.

— Я вам сто п'ятдесятий раз пояснюю, — нудним голосом говорила старша, із зачіскою у вигляді платинового шолома. — Йосиф Гурамович у відрядженні, сьогодні його теж не буде.

— Якби він був у відрядженні, я б знала, — відрізала Алтин і раптом уп'ялася очима у двері начальницького кабінету — певно, помітила шпарку.

Ховатися далі не було сенсу. Ніколас розчинив двері й, широко всміхаючись, простяг руку:

— Алтин, я такий радий тебе бачити! Бачиш, зі мною все гаразд.

Журналістка гумовим м'ячиком вилетіла з крісла й кинулася до Фандоріна. Судячи з такої емоційності, рукостискання було явно не досить. Засоромившись своєї британської замороженості, Ніколас на ходу перебудувався й розвів руки, готовий схопити Дюймовочку в обійми.

Алтин з розгону підстрибнула і щосили зацідила магістрові жорстким кулачком у зуби.

— За що?! — зойкнув Ніколас, затискаючи долонею розбитого рота.

— За все! — розлючено вигукнула шалена татарка. — За те, що втік і не з'являвся! За мої сльози! За сто доларів! За «класний перепихон»!

Краєм ока Фандорін побачив, що секретарки так і завмерли за своїми пультами.

— Але ж це навмисно! — теж закричав він, тому що інакше вона б не почула. — Для маскування!

Алтин, взявшись у боки, обпекла його ненависним поглядом знизу вгору.

— Убити мало тебе за таке маскування! Я, мов дурепа, хвилююся, що він голодний, подзвонила мамі, попрохала, щоб вона йому попоїсти принесла! Вона приходить — там чарівна записочка і сто доларів! Ну й розмовка в мене потім була!

Вдарила магістра ще раз — тепер у живіт. Слабкіше, та все одно відчутно.

— А це за те, що я жодної ночі нормально не спала. Ти що, не міг зателефонувати? Я думала, тебе на світі нема. Думала, їжачка сови з'їли! — Алтин видала дивний звук, почасти схожий на схлип, але чорні очі при цьому лишилися сухими і все такими ж непримиренними. — Сиджу тут, як маніячка, з ножем у рюкзаці. Хотіла цьому годованому кабанові Coco черево за тебе розпороти!

Вона так само безслізно схлипнула, кинулася назад до крісла й дістала з рюкзачка хлібний ніж, знайомий Фандоріну по бескудниківській квартирі. Одна з секретарок скрикнула, друга скочила на ноги й потяглася до червоної кнопки, що непримітно розташувалася на стіні трохи вище поверхні столу.

Ніколаса охопив нестерпний сором. Який же він егоїст! Так, він зателефонував, почув її голос, переконався, що жива, й заспокоївся. А як було їй? Він зовсім про це не думав. З іншого боку, чи міг він припускати, що через якогось недогвинченого британця Алтин утратить сон і навіть замислить смертовбивство?

Фандорін підійшов до маленької журналістки і тремтячим голосом сказав:

— Я такий винний перед тобою. Чи зможеш ти коли-небудь вибачити мені?

— Ні! — злобливо відповіла вона. — Ніколи! Нахились,