Читати книгу - "Алтин-толобас"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Магістр насупився:
— Ви доручили мене піклуванню Сергєєва навмисне, щоб посадити на гачок Сєдого? А ваші люди тим часом стежили за мною, і за Сергєєвим.
— І за самим Сєдим, звичайно, — підхопив Габунія. — І бачите, як вдало все вийшло. Сєдой лишився з носом і при цьому без рук: його ліва рука, Володимир Іванович Сергєєв (великий був грішник, хай простить йому Господь), відітнула праву руку, негарну людину Шурика (цього все одно Господь не простить, отож і прохати не буду). Відітнула — й сама відсохла, тому що Гіві нашого полковника застрелив. Жаль, звичайно, а як було не застрелити? Та нічого, адвокати в мене першокласні, вони доведуть, що це була адекватна самооборона. Дозвіл на зброю в Гіві є, все як годиться, його хлопці — от молодці — зняли прихованою камерою, як Сєдой із Сергєєвим зустрічався, і з Шуриком теж. Плівочка вже в ГУБОПі. Хай покрутиться Сєдой, хай пояснить, що за справи в нього були з цим відморозком. Не до «Вестсібойлу» тепер буде Владикові. Дулю йому із ткемалі, а не тендер.
Йосиф Гурамович якнайсолодше всміхнувся, а Ніколас, дивлячись на приємно округле, в бульдожу складочку, лице банкіра, відчув щось близьке до замилування. Мав рацію мудрий шеф-редактор журналу «Телескопъ», який задумав зробити спецномер про цивілізаційні процеси в російському бізнесі. Які пестливі для слуху західної людини слова: адвокати, адекватна самооборона, дозвіл на зброю! Ніяких «замочити», «укачати в асфальт», «розмазати по бамперу». Алтин могла гордитися своїм «таргетом».
— От як у нас нині, Миколо Олександровичу, — скромно сказав Великий Coco, ніби підслухавши думки Фандоріна. — Всі проблеми розв'язуємо культурно, за законом. Час піратів на зразок Сєдого відходить у минуле. За три-чотири роки їх узагалі не лишиться.
— А приховувати скарб, який належить державі, це теж за законом? — не втримався від випаду Ніколас.
Йосиф Гурамович ображено надув губи.
— Слухайте, не можна ж усе зразу. Вчора ще по деревах лазили й одне одного їли, а сьогодні вже вулиці на червоне світло не перейди. Поступово треба, потихеньку. Еволюційним шляхом. Трішки помахлювати — це можна, це по-людському. А одне одного мочити як попало — це, вибачте, вже анахронізм. Я мочити буду, потім мене чи мою дитину замочать? Так! — пожвавішав Габунія й навіщось кинувся до стінної шафочки. — В мене велика новина! Сабрина моя дитину чекає, сама сказала. Мені п'ятдесят два роки, я гадав, ніколи вже дітей не буде! Уявляєте — стою перед нею і бурмочу, мов дурень: «Моя, моя дитина!» А вона, стерво, сміється. «Помучся, може, й не твоя». Я помучився, Миколо Олександровичу, ой як помучився. Півночі не спав, усе терзався, чия дитина. Раніше, звичайно, я ще більше б мучився, а тепер трішки попереживав, потім з'їв два тістечка й заснув. Це через те, що ви мені все про мене пояснили. Ми з Сабриночкою — ідеальна пара. Тепер ревную, — страждаю, а на душі тепло, гарно. Спасибі вам. Випиймо за кохання й за маленького Габунію!
І з шафочки, немов якими чарами, з'явилися пузата пляшка, два келихи й ваза з шоколадом.
— Я тепер зовсім не п'ю, — сухо промовив Фандорін, не бажаючи показувати, що слова вдячності йому приємні. — Й, до речі, хочу повідомити вам, що я не можу прийняти пропозиції стосовно продажу вам книжкового окладу. Треба поважати закони країни, в якій перебуваєш. Так що поверніть мені обкладинку, я передам її представникам міської влади. Я не наполягатиму на тому, щоб винагороду мені виплатили негайно. Можна частинами або потім, коли російська економіка зміцніє.
Йосиф Гурамович сумно зжував цукерку, декілька разів тяжко зітхнув.
— Ах, Миколо Олександровичу, любий, не хотів вас засмучувати, але все одно доведеться. Візьміть свій оклад, он він лежить у коробці з-під сканера. Експерти кажуть, що обкладинка являє історичну цінність — це робота російських майстрів середини шістнадцятого століття. А ось матеріальна ціна невелика. Срібло невисокої проби та декілька сот камінців. Якщо бути точним, шістсот шістдесят. Було на шість більше, та вони кудись поділися — замість них порожні гнізда. Це не жовті сапфіри й не опали. Строго кажучи, це взагалі не каміння, а шліфовані шматочки вулканічного скла. Мабуть, у середньовічній Русі воно вважалося великою рідкістю. А зараз такого добра в нас пів-Камчатки. Даремно, виходить, Сєдой усю цю кашу заварив.
— Ну й добре, — не дуже засмутився Фандорін. — Здам до музею, нехай буде пам'ять про Корнеліуса фон Дорна. І статтю напишу. Адже моя знахідка побічно підтверджує версію про те, що бібліотека Івана Грозного — не вигадка. Оскільки книга Замолея існувала в дійсності, значить, дабеловський список — не фікція, а документ, який заслуговує на довіру. Хоч і не дуже велике, а все-таки відкриття. Прощавайте, пане Габунія. Засидівся я у вас у Москві. Час додому, до Англії.
Він простягнув банкірові руку, та Йосиф Гурамович прощатися не захотів, а натомість узяв магістра за лікоть:
— Послухайте, Миколо Олександровичу, навіщо вам в Англію? І що за інтерес для чоловіка робити «не дуже великі відкриття»? Не ваша це стезя — пилюку в архівах ковтати й наукові книжки писати, їй-богу. Мені Гіві щовечора касети давав, зйомки прихованою камерою. Як ви по вулицях ходили, будинки розглядали, в блокнотик писали. Дивився на вас — дивувався. Як підмінили англійця! Таким зробився енергійним, піднесеним, щасливим! Про Суліко співає! Відразу видно — людина своєю справою займається. Ви знаєте, в чому ваша справа, в чому ваш справжній талант?
— Ні, — відповів Фандорін, який уважно слухав, — не знаю. Точніше, знаю, що ніякого таланту в мене немає. Як, до речі, в більшості людей.
— Про більшість людей не скажу — не знайомий, а про вас, дорогий Миколо Олександровичу, знаю твердо. Ви мені три такі поради дали, що за них мільйона не жаль. Доларів. Я вам довіку вдячний буду, клянусь! Їм собі на втіху, не переживаю, так? — Coco виставив товстого мізинця і на підтвердження своєї щирості негайно з'їв іще одну цукерку. — Дружина роги наставляє, а я тільки мружусь од щастя, так? Уперше в житті! — Тут було піднесено другого пальця, безіменного, прикрашеного масивним золотим перснем, а там не змусив себе чекати й середній палець, із діамантовою печаткою. — І з Богом на лад пішло, чесне слово. Я після тієї розмови з вами молитися перестав. Навіщо, думаю, лицемірити, якщо не вірю. А сьогодні вранці,
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Алтин-толобас», після закриття браузера.