Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Буря почалася не одразу. Вона кралася містом, як тінь. Спочатку — небо потемніло, потім вітер почав хитати дерева, а згодом — дощ став важким, як каміння.

У філармонії — репетиція. Учні, музика, запах лаку й кави. Андрій уже повертався до гри. Потроху. Без концертів, але з нотами. Марта — готувала літній фестиваль. Сцена, що стояла на подвір’ї філармонії, мала стати центром виступів під відкритим небом.

— Треба підкріпити основу, — казали майстри.

— Встигнемо після дощу, — відповідала Марта.

Але не встигли.

Коли вітер досяг свого піку, сцена затріщала. Як стара дерев’яна лоджія. Її опори, що служили багато років, не витримали напруги. В одну мить — конструкція зламалась. Дошки падали, лунали тріски, звук розносився по селу.

Андрій стояв на порозі, дивився. Його серце — мов на тій сцені. Бо це була його сцена. Та, де він грав після мовчання. Та, на якій стояла Марта у найважчі вечори. Та, з якої усе почалося.

— Це не просто дерево, — сказав він тихо. — Це наші голоси. Їх зламало.

— Їх визволило, — відповіла Марта, підійшовши поруч. — Може, ми трималися за неї довше, ніж варто.

— Я не готовий прощатися.

— А вона вже сказала “прощавай”.

Увечері, коли дощ ущух, вони разом підійшли до уламків. Учні стояли навколо. Дехто — зі сльозами. Вони виросли на тій сцені. Там були перші виступи, перші провали, перші оплески. І перші обійми.

— Нам потрібна нова сцена, — сказав один хлопець.

— І нова школа, — додала дівчинка.

Марта дивилась на дітей — не як вчителька. А як людина, що щойно втратила храм.

— Ми побудуємо. Але не з дерева. А з довіри. Не з опор — а з відкритості.

Андрій мовчав.

Він зібрав кілька уламків. Один із них — частина старого помосту, на якому він сидів тієї ночі, коли вперше написав фразу “Symphonia di due anime”.

— Це — наш трофей, — сказав він. — Не втрата. А пам’ять.

Вони разом винесли уламки. Склали їх в новому складі для дерева. І зупинилися. Бо треба було не лише забрати старе.

Треба було вирішити, що буде далі.

І Марта сказала:

— Ми збудуємо не сцену. Ми збудуємо простір. Де кожен, хто втратив музику, зможе її знайти.

І це стало не кінцем. А початком проєкту, що мав змінити не тільки село. А і тих, хто колись боявся знову зазвучати.