Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Уламки старої сцени лежали ще кілька днів. Не тому, що не було кому прибрати. А тому, що кожна тріщина, кожен зламаний брусок був свідком їхнього минулого. І прибрати це одразу — означало б зрадити пам’ять.

Але тиша не тривала довго.

Марта першою заговорила:

— А якщо ми не просто відбудуємо сцену, а створимо щось більше?

— Що саме? — спитав Андрій.

— Школу. Нову. Не нашу. Не “філармонійну”. А для всіх. Із цим подвір’ям, із садами, з вікнами без ґрат. Де буде не програма — а простір. Для дітей, які бояться. Для тих, кого не взяли до конкурсів. Для зламаних, які не мають сил знову заграти.

Андрій мовчав. І тоді додала:

— Для мене, як я була колись. І для тебе.

Він дивився на неї, мовби вперше.

— Ти хочеш перетворити уламки — на фундамент?

— Я хочу перетворити наш досвід — на шанс для інших.

Вони почали не з проекту, а з листа. Простого звернення до громади, знайомих, друзів по сцені. Не із проханням грошей. А з запрошенням до мрії.

“Школа нового життя. Не для геніїв. Для тих, хто хоче знову повірити, що звук може зцілити.”

За тиждень — перші листи. Через два — перші благодійні внески. Через місяць — архітектор із Львова, який сказав:

— Я колись хотів кинути музику. А тепер хочу будувати її дім.

Місце під школу вони обрали поруч зі старою філармонією. Але будівля буде круглою. Без кутів. Без “задніх” рядів. У центрі — зала для імпровізації. Без сцени. Без бар’єру між “виконавцями” і “глядачами”.

— Бо в житті всі ми — глядачі один одного, — сказав Андрій.

Навчальна програма мала бути простою: звук, тиша, ритм, історія. Не конкурси, а виступи на лавці. Не оцінки, а відгуки.

На закладці фундаменту діти співали. Не гімн. А пісню, яку Марта написала зі своїми учнями — про те, як звук може стати другом. Андрій грав на клавішах. Арсен — на гітарі. І вперше — це не була родина музикантів.

Це була спільнота.

— Це не репетиція, — сказав Андрій. — Це вже життя.

І хтось з присутніх прошепотів:

— Так звучить рапсодія. Без плану. Без страху. З вірою.

Марта усміхнулась. Тримала в руках проєкт. Але в очах — уже бачила будівлю. І тих, хто стоятиме в її стінах.

Бо ця школа мала бути не пам’ятником минулому.

А рапсодією нового життя — гучного, чесного, свого.