Читати книгу - "ТaЄмнa СимфонІя, Yana Letta"

Афіші не кричали. Жодного «останній виступ», жодних гучних обіцянок. Лише ім’я. Дата. Місце.

“Андрій Лозовий. Один вечір. Мала зала філармонії.”

Це не був прощальний тур. Не був бенефіс. І тим паче — не була спроба повернутись. Це був подих. В останній раз — у великій залі, під світлом, перед людьми. Щоб не піти. А відпустити.

Квитки розкупили за кілька днів. Прийшли всі, хто знав, любив, чув, вчився. У першому ряду — Марта, Арсен, його колишній вчитель з консерваторії, літній чоловік із паличкою, що колись писав першу рецензію на юного Андрія.

— Ти впевнений? — запитала Марта перед початком.

— Я вперше впевнений не у звуці. А в собі.

Він вийшов на сцену не в фраку. У простому чорному. Волосся сиве. Постава рівна. Очі — спокійні. В залі — абсолютна тиша.

Він не говорив. Просто сів. І почав.

Не з власних творів. А з мелодії, що звучала у ньому ще до того, як він почав писати музику. Це була народна колискова. Простий мотив, що перетворювався на варіації — глибші, складніші, але з тим самим серцем.

Потім — «Symphonia di due anime», в адаптованій версії. Лише піаніно. Лише він. Але кожен звук — ніби говорив “ми ще тут”.

Потім — тиша. І погляд на Марту.

— Я думав, що музика — це сцена. Але зрозумів, що це — дім. І сьогодні я просто закриваю в ньому вікно. Бо всередині вже — світло.

Він заграв останню композицію — «Тиша після бурі». Та, яку написав після зустрічі з сином. У ній не було кульмінацій. Лише повільне прощання, що звучало не як кінець, а як вдих.

Коли він завершив — не було овацій. Лише довге стояння. Люди не плескали — боялись зруйнувати звук, що ще жив у залі.

Марта вийшла на сцену. Взяла його руку. Обійняла. І прошепотіла:

— Це не кінець.

— Це музика, яка відпускає мене. Щоб я міг слухати тебе.

Після концерту Андрій не залишився на фуршет. Вони з Мартой вийшли задніми дверима. Йшли вузькими вуличками. Мовчки. Але з легкістю.

— Як ти? — запитала вона.

— Вперше без страху. Без жалю.

— І що далі?

— Далі... Я навчу когось не боятися клавіш.

І в цей момент вони знали: коли музика більше не кличе — значить, вона залишилась у тобі назавжди.