Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

— Коли він забрав собі Сколки, там були свідки: люди з його особистої охорони — це вони вбивали за його наказом — і буревартівник. Середніх літ, змарнілий із лиця та з бородою, як у подвижника. — Каладін помовчав. — Усі вони були співучасниками, але раптом…

У нічній темряві Далінар тихенько зітхнув.

— Ти розповідав комусь іще про свої звинувачення?

— Ні, — відказав капітан.

— От і тримай язика за зубами. Я поговорю з Амарамом. Дякую за інформацію.

— Сер, — промовив Каладін, підступаючи до князя на крок ближче. — Якщо ви дійсно вірите в справедливість…

— Наразі годі про це, синку, — урвав його Далінар — спокійно, але рішуче. — Ти сказав, що мав — якщо лише в тебе не з’явилося інших доказів…

Каладін притлумив вибух гніву, але це далося йому нелегко.

— Я оцінив твій внесок у розмову, коли йшлося про дуелі мого сина, — сказав князь. — А нині ти, гадаю, вже вдруге додав до наших нарад дещо цінне.

— Дякую, сер.

— Але твоє поводження зі мною та моїми домочадцями, солдате, балансує на тонкій межі між бажанням допомогти й порушенням субординації, — повів далі ясновельможний. — Ти так і преш на рожен, нариваючись на прочухана. Я терплю, бо знаю, що з тобою зробили, й бачу під сподом солдата, якого й найняв за охоронця.

Каладін скрипнув зубами й кивнув:

— Так точно, сер.

— От і добре. Ти вільний.

— Сер, але ж я маю супроводити…

— Я, певне, піду назад до палацу, — відказав Далінар. — Не думаю, що цієї ночі в мене вийде заснути, а тому, мабуть, подокучаю королеві-вдові своїми думками. Тож її охоронці пильнуватимуть і мене, а повертаючись до табору, я візьму одного з них із собою.

Капітан глибоко зітхнув і відсалютував. «Гаразд», — подумав він, простуючи далі темними й мокрими сходами. А коли спустився, Далінар так само стояв нагорі — здавалося, у глибокій задумі — справляючи знизу враження звичайної тіні.

Каладін розвернувся й пішов до князівського табору. Сил спурхнула в повітря й опустилася йому на плече.

— От бачиш, — сказала спрен. — Він послухав.

— Ні, Сил, не послухав.

— Що? Він дав тобі відповідь і сказав…

— Я розповів йому те, чого він волів би не знати, — урвав її Каладін. — Навіть якщо він і захоче розібратися в цій історії, то знайде безліч причин відмахнутися від почутого. Зрештою це просто моє слово проти Амарамового. Прародителю бур! Не треба було мені нічого казати.

— То ти махнув би на все це рукою?

— Буря забирай! Звісно, ні, — відказав Каладін. — Я сам здійснив би правосуддя.

— А-а… — тільки й видобула Сил, і затихла на його плечі.

Після тривалої ходьби вони наблизилися до табору.

— Ти не Неболам, Каладіне, — промовила зрештою спрен. — Ти мав би сприймати все інакше.

— Не… хто? — спитав той, переступаючи крєм’ячків, що метушилися в темряві. Після бурі, коли рослини — всотуючи вологу — випускали гудиння, їх виповзала сила-силенна. — Ти про один із орденів, чи не так?

Каладін, як і кожен, чував щось про них — із легенд.

— Так, — тихенько підтвердила Сил. — Каладіне, ти мене тривожиш. Я гадала, варто тобі здихатися мостів, як справи підуть веселіше.

— Так і є, — мовив він. — Відколи ми отримали свободу, жодного з моїх людей не вбили.

— Але ти… — Сил, схоже, не знала, що сказати далі. — Я сподівалася, що ти, можливо, станеш колишнім — таким, як я пригадую тебе на полі бою… Людиною, яка билася…

— Та людина загинула, Сил, — відповів Каладін, махаючи вартовим на вході до табору. Довкола знову були світло й метушня — розсильні на побігеньках, паршмени, які ремонтували постраждалі від бурі будівлі. — Мостонавідником у мене тільки й клопоту було, що про своїх людей. Але тепер усе змінилося, і я повинен кимось стати. От тільки поки що не знаю ким саме.

Коли він дійшов до казарми Четвертого мосту, Скеля саме розсипав по тарілках вечірнє рагу — куди пізніше, ніж зазвичай, однак у декого з мостонавідників був ненормований робочий графік. Нині рагу було не єдиною з доступних їм страв, проте вони й тепер наполягали, щоб на вечерю давали саме його. Каладін удячно взяв тарілку й кивнув Бісіґові, який, відпочиваючи разом із кількома товаришами, теревенив про те, як їм насправді бракувало перенесення настилу. Командир-бо вселив у них повагу до нього — достоту як солдати поважають свої списи.

Рагу. Мости. З якою ж ніжністю вони балакали про речі, що колись були символами їхньої неволі! Каладін скуштував наїдку, а відтак урвав свою трапезу, зауваживши новенького, який привалився до каменя біля багаття.

— Ми знайомі? — запитав командир, звертаючись до мускулястого, голомозого чоловіка.

Той мав смагляву, наче в алетійця, шкіру, але форма обличчя здавалася невідповідною. Може, гердазієць?

— О, не зважай — це Пуніо, — гукнув Лопен, який сидів поблизу. — Він мій кузен.

— Ти мав кузена в одній із мостонавідних команд? — не зрозумів Каладін.

— Нє-є, — відказав Лопен. — Він просто почув, як моя мати казала, що нам потрібно більше охоронців, і прибув на допомогу. Я роздобув йому однострій і спорядження.

Новенький, Пуніо, всміхнувся і здійняв свою ложку.

— За Четвертий міст, — промовив він із сильним гердазійським акцентом.

— Ти солдат? — спитав його Каладін.

— Так, — відповів той, — з армії ясновельможного Ройона. Але хвилюватися нічого — нині ж бо я натомість присягнув Холінові. Чого не зробиш заради кузена?

Тут чоловік приязно всміхнувся.

— Пуніо, не можна просто взяти й покинути своє військо, — сказав Каладін, потираючи підборіддя. — Це називається «дезертирство».

— На гердазійців це не розповсюджується, — втрутився Лопен. — Нас усе одно нікому не відрізнити.

— Еге, — погодився Пуніо. — Раз на рік я влаштовую собі відпустку на батьківщину. А коли повертаюся, ніхто мене не пам’ятає. — Він стенув плечима. — Але цього разу я прибув сюди.

Каладін зітхнув, але той чолов’яга справляв таке враження, наче вміє поводитися зі списом, а людей вони потребували до зарізу.

— Гаразд. Але принаймні вдай, неначе ти із самого початку служив у нашій команді, добре?

— Четвертий міст! — браво промовив той.

Каладін пройшов повз Лопенового кузена на своє звичне місце біля вогню, де можна було перепочити й подумати. Але не довелося — бо хтось, підступивши, опустився навпочіпки перед ним. Із мармуровими розводами на шкірі та в однострої Четвертого мосту.

— Шене? — звернувся до новоприбулого командир.

— Сер.

Паршмен сидів і витріщався на нього.

— Чого тобі? — спитав Каладін.

— Я справді з Четвертого мосту? — відповів запитанням Шен.

— Звісно, що так.

— То чому ж у мене немає списа?

Каладін зазирнув у Шенові очі.

— А ти як гадаєш?

— Гадаю, що я не «з Четвертого мосту», — відповів той, неквапливо обмірковуючи кожне слово, — а просто «Четвертого мосту»: я його раб.

Капітана ніби вдарили під дих. За весь час його служби із Шеном він заледве чув від того десяток слів — аж раптом таке!

Але в кожному разі сказане завдало Каладінові гострого болю. Адже йшлося про