Читати книгу - "Місто трьох королів, Анна Мінаєва"

***

Запрошені батьком лорди прибули після обіду. Посміхалися голові дому, пили чай і їли тістечка у великій кількості. Про що Майлз Браер не збрехав, так це про вік лордів. Вони виглядали молодше за графа. Одному чоловіку було трохи за двадцять п’ять, він раз у раз поглядав на Ребеку. І від цих поглядів мене пересмикувало. Про молодшу сестру і казати нічого було. В якийсь момент вона не витримала: стягнула зі столу ніж і стисла його в руці.

Другому лорду було десь під тридцять. І той, хто мав у планах батька одружитися з Джозі, майже не звертав уваги на неї. Його цікавили тільки тістечка, які зникали з тарілок з неймовірною швидкістю.

Поки батько розважав гостей і підтримував безсенсовні розмови, ми з сестрами поки мовчали. Дівчата, бо так було заведено. А я… бо це було умовою з боку батька, щоб я мала змогу знаходитися у вітальні цим ранком.

Ані за сніданком, ані за обідом, ні тим паче зараз він нічого не сказав про мою магію. Та і взагалі виглядав так, наче нічого вчора не відбулося. Наче не висіло на отій стіні картини, яку він збив собою, і вона не розлетілася на друзки.

Та все було спокійно тільки поки що.

— Джозі, серденько, накажи подати ще чаю, — надто солодко звернувся до неї голова родини.

— Звісно, батьку, — сестра схопилася з місця, світло-рожева спідниця злетіла і миттєво впала, підкресливши струнку постать сестри.

Залицяльник Ребеки кинув у бік Джо палкий погляд, а мене знову пересмикнуло. І я пожалкувала, що ніж на столі був лише один. І тепер він у молодшої з нас.

Джозі повернулася за кілька миттєвостей, сама несла тацю з чашечками. Квапливо розставила їх на столі і повернулася на місце якраз на моменті, коли чоловіки обговорювали якийсь останній турнір. Я вже починала нудьгувати, та сестра раптово згадала, про що ми вчора домовилися.

— Я, до речі, обожнюю зброю, — мовила Джозі посунувшись трохи вперед і своєю реплікою перервала одного з залицяльників: — Чоловік має бути або сильним, або вміти швидко бігати.

Лорд, який ще секунду тому жував мигдальне печиво, завис у русі. 

— Ем… чудова думка, чудова, — пробурмотів він і зробив ковток чаю, скривився чомусь, але нічого не сказав.

Ребека досі мовчала. Хоча сиділа з таким виглядом, ніби розглядала шляхи втечі через вікно. У її руці досі був ніж. І нехай вона тримала його лезом донизу, це не заважало їй неквапно обводити пальцем лінії на руків’ї. А от її кавалер щоразу, коли поглядав на неї, мимоволі пригладжував манжети й тремтів, коли дівчина переводила на нього погляд.

Я ж намагалася втримати обличчя байдужим. І чекала. Бо якщо сестри самі не впораються — тоді настане час для мого виходу. 

— А ви казали, що леді Ребека грає на клавесині? — раптом озвався один із лордів, напевно, намагаючись повернути розмову у світліше русло.

— Вона грає на нервах, — пролунало з-за столу. Це сказала Джозі, не надто голосно, але в кімнаті було досить тихо, щоб усі почули.

Батько скривився, а я відвернулася, аби приховати усмішку.

— Я можу зіграти для вас, якщо вам хочеться вмерти з нудьги, — несподівано мовила Ребека. Її голос був рівний і трохи втомлений. — Або з переляку. Це теж виходить у мене непогано.

На кілька секунд повисла тиша. Потім лорд із печивом кашлянув і спробував усміхнутися:

— Це… безумовно, чарівно. Я люблю… емоційних жінок.

— А я — ні, — спокійно відповіла Джозі, наливаючи собі ще чаю. — Вони зазвичай погано стримують лють. А в нас у сім’ї… це постійна проблема.

Ложечка дзвінко впала в її чашку. Лорд здригнувся.

Батько почервонів й спробував змінити тему:

— Ну ви ще встигнете побалакати та познайомитися один з одним краще. А поки — я хотів би обговорити з вами деякі формальності…

— Поки ми всі не отруїлися тістечками, — додала Джозі. — У нас просто вже був такий випадок…

Вона закотила очі, а я прикусила нижню губу, щоб не розреготатися

— Що ви сказали? — лорд відсунув від себе тарілку з кремовими трубочками.

— Жарт, жарт! — Джозі театрально засміялася, перехопивши злий погляд батька. — Ну, майже.

На цьому моменті я побачила, як в одного з кавалерів щока смикнулася. А в іншого з’явився вираз глибокої невпевненості в майбутньому.

Мій батько, все ще з награною посмішкою, що вже нагадувала гримасу, нарешті підвівся:

— Я… я попрошу слугу провести вас до кабінету. Ми, гм… обговоримо деякі деталі. Гадаю, ви не проти. Адже так?

Обидва лорди піднялися, відкашлялися, чомусь дивно покосилися на чашки з чаєм і швидко покинули вітальню. Один із них ледь не перечепився на порозі. Другий — випадково узяв із собою серветку замість носової хустки.

Коли двері за ними зачинилися, я видихнула.

— Непогано, — прошепотіла я та озирнулася, щоб упевнитися в тому, що ми лишилися одні.

— Я старалася, — відповіла Джозі з гордістю, руки її тремтіли. — А ще я їм перцю в чай досипала, так що не раджу пити цю порцію.