Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Цензор снів 📚 - Українською

Читати книгу - "Цензор снів"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Цензор снів" автора Юрій Павлович Винничук. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 110
Перейти на сторінку:
і що тут роблю.

— Андреас фон Поппель, до ваших послуг, готеляр і ресторатор, — проторохтів я з легким поклоном. — А ви, перепрошую, хто?

— Баронеса Марселіна Ґредель. То це ви готуєте бенкет? — тепер вона дивилась на мене, відкинувши злегка голову назад, як то роблять поціновачі картин. — Але мене цікавить, що означає ваше стрибання по залі?

— О, ваша милість, нічого особливого. Я лише намагався перевірити, чи не заслизький часом паркет, щоб, не приведи Господи, мої кельнери не слизькали й не гугупали разом з тацями.

— І як?

— Може бути. Хоча я все ж таки пораджу кельнерам натягнути на мешти чорні полотняні покрівці. Вони не кидатимуться в очі, але забезпечать безпечний рух.

— Гм, — повела бровами баронеса і, підійшовши до столу, понюхала букет. — Дивно, — промовила вона, — жодного запаху. Мертві квіти... мертві квіти...

Вона рвучко повернулася і зникла за запоною. Я здивовано провів її поглядом, а за хвилю до зали увійшов майордом.

— Все гаразд? — запитав він. — Нічого не бракує?

— Ні, слава Богу, все на місці. Скажіть, а де зараз барон і баронеса?

Майордом роззирнувся і тихо шепнув:

— Барона Річарда разом з дружиною забрало гестапо. Дружину відпустили, а барон... можливо, у тюрмі або в Янівському таборі.

— Не боїтеся мені розповідати такі речі?

Він сумно усміхнувся.

— А що мені втрачати? Той світ, у якому я був щасливим, уже не повернути.

— Я щойно бачив баронесу Марселіну. Розмовляв з нею.

Старий здивовано поглянув на мене.

— Справді? Вам неймовірно пофортунило. Вона з’являється не кожному.

— Як то?

— Баронеси Марселіни фон Ґредель нема вже на цьому світі років тридцять. Хоча я її бачив перед самим початком війни, вона тулила пальця до вуст, і очі її були нажахані.

Я рушив до заслони, шарпнув її, але за нею нікого не було.

— Так-так, — проказав майордом, — вона часами виходить звідти, а часами просто з гобелену, на якому її зображено у ловецькому одязі. Колись тут буяло життя всіма барвами. Щосезону ревіло в лісах п’ятсот п’ятдесят оленів-самців, а сарн водилося до двох тисяч. Ліси були поділені на окремі терени, кожен з яких мав свою колибу з кухнею, пивницею й кльозетом. Між окремими ловецькими стійками навіть був телефонний зв’язок. Пантрування звірини полегшувала система стежок, інколи навіть видовбаних у скелях. Брати Ґредлі мали власний оркестр з тридцяти шести музик, який презентував свій багатий репертуар на кожних ловах, а також під час різних урочистостей і свят. Ґредлі, скажу вам, витрачали величезні гроші на підгодовування звірини в лісі. То вже, прошу пана, стало легендою, якою була виняткова гостинність братів Ґредлів, а особливо Річарда. Товариство, що заїжджалося до палацу, поселяли безкоштовно під постійну опіку служби, забезпечували харчуванням, палацовою бібліотекою і розмаїтими розвагами у вигляді симфонічних концертів, театральних вистав та кіносеансів. їх обслуговувало шість «роллс-ройсів». Приїхати до Сколього на лови, організовані бароном, для кожного мисливця було винятковим святом. Хто тут лише не полював! І князь Демідов, який застрелив дев’ять оленів, і князь Льовенштайн, і містер Літтлдендейл з Лондона, граф Чіарчьяні з Італії, князь Альба з Іспанії і його побратим Дон Міґель Браґанца, князь Віртенберзький, власник броварні в Окоцімі граф Ян Ґьотц. Був то великий світ мисливців. Великих мисливців.

Він замріяно дивився у високе вікно, за яким розлягався парк, і на його віях бриніли сльози.

3

Заки ще гостей не було, я вирішив поглянути, що таги у бароновій пивниці, покликав Ванду, і ми разом зайшли у це грандіозне приміщення, в якому височіли стелажі вин, коньяків, ромів та інших напоїв. Я висмикнув пляшку рейнського, підморгнув Ванді, розкоркував і запропонував випити просто з горлянки. Вона не відмовилася, і ми спорожнили всю пляшку. Я помітив, як схвильовано піднімаються й опускаються її перса, і не міг стриматися, щоб не пригорнути й не поцілувати, вона не опиралася. Я погладив її перса і став розстібати блюзку, але тут уже вона почала злегка пручатися, правда, не настільки рішуче, аби я міг стримати свій натиск, і врешті я висадив її на стіл, а за мить ми уже кохалися з нестримним запалом, вона кусала мої губи й позойкувала, як мишка, під кінець я мусив затуляти їй вуста долонею, щоб не наробила репету на цілий палац. Закінчилося тим, що Ванда мені прокусила долоню. Довелося перев’язати. Після того ми випили ще одну пляшку і подалися нагору.

Наступного дня з самого ранку почали з’їжджатися гості з самого Берліна, Ґданська, Кракова і Варшави. Багато хто з них був з дамою. Авта під’їжджали за автами, почесна варта салютувала, оркестра грала марші й уривки з героїчних опер. Усіх гостей розводили по покоях. Райхсмаршал Герман Ґерінґ був огрядним чоловіком, який намагався ступати підкреслено рівно, повертаючи до співрозмовця не шию, а відразу пів тулуба, мовби демонструючи свою вищість. Дама, що його супроводжувала, була дебелою і теж величавою, на шиї у неї зблискувало діамантове кольє. Сестри Колібрі, знову вирядившись в народний стрій, кинулися до високого гостя з паляницею.

Я подався на задвір’я, перевірити роботу моїх батярів. М’ясиво вони завудили ще звечора, а тепер морочилися з оленем, крутячи його на рожні над вогнем.

— То та гойда Марина[113], жи ся приперла зі сраймаршалом, його кубіта? — спитав Додьо.

— Ціхо, — усміхнувся я. — То велика пані.

— Зацна пані з калабані, — відказав він. — Знаю я таких пань, жи панями стали під пурєдним хлопом.

— Ая, пурєдний, — буркунув Сериль, — та то курвий син.

— Хлопаки, — застеріг я їх, — поводьтеся пристойно. Ще хто почує, буде клопіт. Як спечете того оленя, то ся переберете в анцуґи. Я подам сигнал, оркестра заграє «аркана», а ви візьмете його на дрючок і повагом, гейби несли пані цісареву, занесете до зали, обійдете довкола столу... і все так само повагом, без поспіху. І жиби писки були на клямрі. Ні сміхів, ні хіхів.

— То так гейби ми кугось хували, не? — спитав.

— Не. Морди мают бути на ґлянц, а не як на похороні. А відтак поставите того дрючка з оленем на дві триноги біля самого коминка. Далі кухарі будуть краяти м’ясо і подавати кельнерам. А ви один за другим поважно виходите. І не крутите головами. Йдете просто і штивно. Все зрозуміли?

— Йо, —

1 ... 90 91 92 ... 110
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Цензор снів», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Цензор снів"