Читати книгу - "До зустрічі з тобою"

Передостанньої ночі я сказала Натанові, що не проти, якщо він хоче привести Карен у комплекс. Він проводив ночі в її готелі, і я знала, що йому важко ходити двадцять хвилин у кожен бік, для того щоб залагодити останні справи Вілла вночі.

— Я не заперечую. Якщо це… ну… додасть тобі трохи приватного життя.

Він радів, занурений в очікування прийдешньої ночі, й не сказав мені нічого, крім безтямного «Дякую, друже!»

— Гарно з твого боку, — мовив Вілл, коли я йому розповіла.

— Маєш на оці, гарно з твого боку, — відповіла я. — Це твою кімнату я пожертвувала для справи.

Тієї ночі ми забрали його в мою кімнату, Натан допоміг Віллові лягти в ліжко й видав йому ліки, тим часом як Карен чекала в барі. Я перевдягнулась у ванній у футболку та труси й, відчинивши двері ванної, поволі пішла до дивана, несучи подушку під пахвою. Я відчувала на собі очі Вілла й на диво, як для людини, яка більшу частину попереднього тижня ходила перед ним у бікіні, почувалася ніяково. Я кинула подушку на бильце дивана.

— Кларк.

— Що?

— Тобі не потрібно спати там. Це ліжко доволі велике — для цілої футбольної команди.

Річ у тім, що я навіть не подумала про це. Досі все було, як і було. Можливо, дні, проведені майже оголеними на пляжі, зробили нас усіх менш сором’язливими. А можливо, саме думка про Натана та Карен по той бік стіни, які загорнулися одне в одного, немов у кокон.

Можливо, я просто хотіла бути біля нього. Я рушила до ліжка й здригнулася від раптового гуркоту грому. Замиготіли блискавиці, надворі хтось закричав. Із сусідніх дверей було чути, як Натан і Карен вибухнули сміхом.

Я підійшла до вікна й підняла заслонку, війнув вітерець, і я відчула різке падіння температури. Там, на морі, вирував шторм. Ефектні спалахи чоткової блискавиці на якусь мить освітили небо, а потім, наче запізніла думка, важка, як барабанний бій, злива вдарила по даху нашого бунгало, настільки шалено, що спочатку приглушувала всі інші звуки.

— Я краще опущу жалюзі, — мовила я.

— Ні, не треба.

Я обернулася.

— Відчини двері. — Вілл кивнув надвір. — Я хочу побачити це.

Я завагалася, потім повільно відчинила скляні двері на терасу. Дощ тарабанив по готельному комплексу, скрапуючи з нашого даху, утворюючи потоки, які стікали від тераси до моря. Я відчула вологу на обличчі й наелектризованість повітря. Волосся на моїх руках піднялося.

— Ти це відчуваєш? — запитав він позаду.

— Схоже на кінець світу.

Я стояла, дозволяючи зарядові проходити крізь мене, спалахи блискавиці відбивалися в мене на повіках. Я затамувала дух.

Обернувшись, пішла до ліжка й сіла скраю. Поки він дививсь, я обережно потягнула його засмаглу шию до себе. Я вже знала, як поворушити його, як змусити його вагу, його масу тіла, працювати зі мною.

Тримаючи Вілла близько до себе, я нахилилася й поклала товсту білу подушку йому за плечі й опустила його в її м’які обійми. Він пахнув сонцем, неначе воно глибоко проникло в його шкіру, і я помітила, що тихенько вдихаю його, немов щось солодке.

Потім, усе ще трохи волога, я залізла до нього, настільки близько, що мої ноги торкалися до його ніг, і ми разом дивилися на синьо-білі сліди там, де блискавиця торкалася хвиль, на посріблений дощ, який м’яко зрошував бірюзову масу на відстані ста футів.

Світ навколо нас скоротивсь настільки, що зосталися лиш ревіння шторму, лавандове синьо-чорне море та серпанкові фіранки, які злегка погойдувались. Я вдихала запах квітів лотоса, принесений нічним вітерцем, чула музику з якогось святкування, віддалений дзенькіт склянок і стукіт стільців, які поспіхом збирали… Я намацала Віллову руку й взяла її в свою. На якусь мить я подумала, що зроду не почувалася так сильно пов’язаною зі світом, з іншою людиною, як у цей момент.

— Гарно, еге, Кларк? — мовив Вілл у тиші. Незважаючи на шторм, його обличчя було нерухоме й спокійне. Він обернувся й усміхнувсь до мене, і тієї самої миті в його очах щось було, щось тріумфальне.

— Так, — відповіла я. — Дуже гарно.

Я лежала нерухомо, слухаючи його повільне та глибоке дихання, звук дощу внизу, відчувала, як його теплі пальці переплелися з моїми. Я думала, що могла б ніколи не повертатися додому. Тут Вілл і я були в безпеці, замкнені в нашім маленькім раю. Щоразу, коли я думала про повернення до Англії, великі кігті страху дряпались у мені, і мене дедалі дужче огортав жах.

«Усе буде добре. — Я намагалася повторювати собі слова Натана. — Усе буде добре».

Зрештою я лягла на бік, одвернувшись від моря, й дивилася на Вілла. Він повернув голову, щоб глянути на мене в тьмяному світлі, і я відчула, що він мені сказав те саме: «Усе буде добре». Уперше в житті я намагалася не думати про майбутнє. Я намагалася просто бути й дозволити нічним відчуттям пройти крізь мене. Я не можу сказати, як довго ми так лежали, дивлячись одне на одного, але поступово повіки Вілла ставали важчими, поки він, вибачаючись, не пробурмотів, що думає, що, може… Його дихання стало глибшим, він заснув, і тоді лише я подивилася на його обличчя, на його вії, розділені на окремі точки біля кутиків очей, на нові веснянки на його носі.

Я сказала собі, що мушу мати слушність. Я повинна мати слушність.

Десь по першій годині ночі шторм ущух. Його спалахи гніву ставали тьмянішими й урешті зникли, щоб принести метеорологічну тиранію в якісь інші небачені місця. Повітря навколо нас помалу стало нерухомим, фіранки завмерли, залишки води стікали, булькаючи, вдалині. Прокинувшись рано-вранці, я обережно звільнила свою руку з Віллової та зачинила балконні двері, закутавши кімнату в тишу. Вілл спав — спокійним, мирним сном, яким він рідко спав удома.

Я не спала, я лежала й дивилася на нього, намагаючись ні про що не думати.

Останнього дня сталися дві речі. Перша — це те, що, піддавшись наполяганням Вілла, я погодилася спробувати підводне плавання.

Він напосідався кілька днів, стверджуючи, що я не могла так далеко прилетіти й не спробувати побувати під водою. Я була безнадійною у віндсерфінгу, ледве спромігшись підняти вітрило з хвиль, і більшість спроб кататися на водних лижах закінчувалися катанням на власному обличчі. Одначе Вілл був наполегливим, і за день до того