Читати книгу - "Острів Дума"

Мене тримала тут не тільки майбутня виставка — дута репутація. Було тут щось більше. Тільки я поки що не розумів, що саме. Якби я спробував сформулювати це словами, це прозвучало б як якась дурня, як якесь пророцтво з китайської булочки. Де обов’язково зустрічається слово доля.

— Хочеш, переїжджай в Паласіо, будемо жити разом.

— Ні. — Я подумав, що в такому випадку справи можуть в якомусь сенсі ще більше погіршитися. А крім того, Велика Ружа належала мені. Я закохався в цей будинок. — Але послухай-но, Ваєрмене, чи ти не міг би щось детальніше розкопати про сімейство Істлейк і зокрема про тих двох дівчаток? Оскільки ти тепер можеш читати, то може пошукаєш в Інтернеті...

Він стиснув мені руку.

— Я шукатиму, як той чорт. Може, і ти також щось знайдеш. Мері Айр, здається, хотіла взяти в тебе інтерв’ю, так?

— Так. Його призначено за тиждень після моєї так званої лекції.

— Попитай в неї про Істлейків. Можливо, там ти й зірвеш джекпот. Свого часу міс Істлейк була тут великою меценаткою.

— О’кей.

Він вхопився за руків’я візка зі сплячою старенькою леді і повернув його в той бік, де яснів помаранчевою черепицею дах садиби.

— Давай тепер підемо подивимося на мій портрет. Хочеться мені побачити, яким я виглядав у той час, коли щиро вірив, що світ врятує тільки Джері Гарсіа[265].

— 2 —

Я запаркувався у дворі, поряд з автомобілем міс Істлейк — сріблястим мерседесом часів В’єтнамської війни. Витягши зі своєї, куди скромнішої машини, портрет, я обернувся і продемонстрував його Ваєрмену. Він стояв мовчки, роздивляючись картину, і мені майнула в голові дивна думка: я зараз, ніби той кравець, що стоїть у майстерні поряд з дзеркалом, в яке дивиться клієнт. Ось зараз він мені або скаже, що йому подобається пошитий мною костюм, або з жалем похитає головою, показуючи, що він йому не личить.

Віддалік, на південному кінці острова, в заростях, які я вже звик для себе називати Джунглі Думи, той самий птах знову почав викрикувати свої застороги: «Ов-ов!»

Далі я вже не міг витримати.

— Ну, скажи вже хоч щось, Ваєрмене. Давай, кажи.

— Не можу. В мене нема слів.

— У тебе? Це неймовірно.

Але коли він підняв очі від портрету, я зрозумів, що він каже правду. Він мав вигляд людини, яку хтось торохнув по голові молотком. На той час я вже мав нагоду впевнитися в тім, що мої картини справляють враження на людей, але ніхто з них не виявляв реакції такої, як Ваєрмен того березневого дня.

Зі ступору його вивів різкий стукітливий звук. То була Елізабет. Вона прокинулась і гатила в свою тацю. Ще й почала вимагати: «Курити! Курити! Курити!»Схоже на те, що деякі реакції залишаються непідвладними навіть хворобі Альцгаймера. Та частина її мозку, що була вражена нікотином, не піддавалася забудькуватості. Палила вона до самого свого кінця. Ваєрмен дістав з кишені своїх шортів пачку American Spirits[266], витряс одну, ткнув собі в рота й підкурив. Відтак простягнув сигарету їй.

— Якщо я дозволю вам самій підкурювати, міс Істлейк, ви себе не підпалите?

— Курити!

— Це не така вже й гарна звичка, мила.

Але він віддав їй цигарку, і хай там хоч який Альцгаймер, повелася вона як професіоналка — глибоко затяглася і випустила дим крізь ніздрі. На мить вона виринула з образу капітана Блая на кормовій палубі, натомість випростала спину в своєму кріслі, прибравши пози Франкліна Делано Рузвельта, їй не вистачало тільки мундштука в зубах. Ну, й самих зубів, звичайно.

Ваєрмен знову обернувся до портрету.

— Ти ж не насправді хочеш віддати мені цю картину? Це неможливо. Це неймовірна робота.

— Насправді, — відповів я. — Заперечення не приймаються.

— Ти мусиш виставити цей портрет у галереї.

— Не знаю, чи це доречно...

— Ти ж сам казав, що коли картина закінчена, будь-який її вплив на зображений на ній об’єкт припиняється...

— Авжеж, можливо, що й так...

— Можливо — для мене достатня гарантія, і в галереї «Ското» їй буде безпечніше, ніж у цьому домі. Едгаре, картина потребує того, щоб її побачили.

— Ваєрмене, так це ти на портреті? — мені дійсно було дуже цікаво.

— Так. Ні. — Він постояв, задивившись на портрет. Відтак обернувся до мене. — Це таким я хотів бути. Можливо, таким я і був в якісь кілька кращих днів мого життя. — А потім він додав, наче через силу: — Коли недовго був ідеалістом.

Ми якийсь час просто мовчали, тільки дивилися на картину, а Елізабет собі пихкала димом, мов невеличкий пароплав. Старовинний пароплав.

Врешті Ваєрмен промовив:

— Багато є речей, Едгаре, яким я дивуюся. З тих пір як приїхав на Думу, в мене накопичилося більше питань, ніж у чотирирічного пацана. Але чому я не дивуюся, так це тому, що ти хочеш залишитися на острові. Якби я міг, я б сам залишився тут назавжди.

— Ще рівно рік тому я тільки й вмів, що креслити каляки-маляки під час занудливих бесід по телефону, — промовив я.

— Ти про це казав. Скажи мені іншу річ, мучачо. Дивлячись на цю... і згадуючи інші картини, які ти вже встиг намалювати за такий короткий час... Чи ти хотів би, щоб аварії, в якій ти втратив свою руку, не трапилося? Змінив би ти своє минуле, аби мав таку можливість?

Я подумав про те, як мені працюється у Великій Ружі під звуки радіо «Кістка», під щільне ревіння й гупання ядерного рок’н’ролу. Я загадав свої Великі Пляжні Прогулянки. Мені навіть пригадалося, як старший з Баумгартенових синів підбадьорював мене: «Вау! Красивий кидок, містере Фрімантле!», коли я грав з ними у фрізбі. Далі я згадав, як прокинувся у шпитальному ліжку, яким я був тоді дратівливим, якими розпорошеними були мої думки, як іноді я навіть не був у змозі пригадати власне ім’я. Лють свою згадав. Раптове усвідомлення того (це трапилося під час шоу Джері Спрингера[267]), що частина мене покинула мене назавжди. Я почав плакати, і не міг зупинитися.

— Я все повернув би назад, — прорюмсав я. — Не вагався б жодної миті.

— Еге, — сказав він. — Я просто поцікавився. — І обернувся до Елізабет взяти цигарку.

Вона тут