Читати книгу - "Прерія"

— Не марнуйте слів, — мовила вона. — Що б не сказав дикун, цього не можна повторювати перед білою жінкою.

Інес здригнулася, почервоніла й стримано вклонилася, холодно дякуючи старому за його намагання, і додала, що воліла б лишитися тепер на самоті.

— Моїм дочкам не потрібні вуха, аби зрозуміти, що каже великий дакота, — відповів трапер, звертаючись до нетерплячого Маторі. — Досить його погляду і жестів. Вони розуміють дакоту, вони бажають обміркувати його слова, бо діти великих воїнів — а їхні батьки справжні сміливці — нічого не роблять, добре не обдумавши.

Тетона дуже потішило це пояснення, бо свідчило про силу його красномовства і вселило рожеві надії на майбутнє. Почувся вигук, що звичайно означав згоду, і вождь наготувався піти. Холодно, але гідно, за звичаєм свого народу, попрощався він з жінками, закутався в накидку і рушив до виходу, ледве стримуючи торжество.

Але була жінка, яка бачила цю сцену, — вражена, непорушна й ніким не помічена. Кожне слово, що виривалося з вуст чоловіка, на якого покірлива дружина так нетерпляче й довго чекала, ранило її просто в серце. Отак само він залицявся і до неї, перш ніж забрати з батькового вігвама, і, слухаючи про славні подвиги найхоробрішого воїна її племені, вона затулила вуха для найніжніших слів багатьох юнаків-сіу.

Коли тетон повернувся, щоб, як ми вже казали, вийти з свого житла, він несподівано побачив свою забуту дружину. Вона стояла просто на його шляху, скромно вдягнена, покірна, як і личить індіанці, тримаючи в руках свідчення їхньої нетривалої любові.

Вождь мимоволі стенувся, але тут-таки його обличчя набуло того виразу кам'яної байдужості, який був властивий стриманій, хоч часом і штучній, манері індіанця, і владним жестом показав їй, щоб вона відійшла.

— Хіба Течічена не вождева дочка? — почувся тихий голос, в якому гордість боролася з болем. — Хіба брати її не були сміливцями?

— Йди геть. Мужчини кличуть свого вождя. Його вуха не для жінки.

— Ні, — відказала прохачка, — ти чуєш не голос Течічени; це хлопчик говорить язиком своєї матері. Він син вождя, і його слова повинні долинути до батькових вух. Слухай, що він каже: «Коли Маторі був голодний, чи не знаходила Течічена для нього їжу? Коли Маторі, ступивши на стежку пауні, повертався з порожніми руками, чи не плакала моя мати? Коли він повертався з рубцями від їхніх ударів, чи не співала вона? Чи ще яка жінка племені сіу подарувала чоловікові такого сина, як оце я? Подивись добре на мене, щоб ти побачив, який я. Мої очі — як в орла. Я дивлюсь на сонце і сміюсь. Мине небагато часу, і дакоти йтимуть за мною на полюванні, а потім і на стежці війни. Чому мій батько відвертає очі від жінки, яка дає мені своє молоко? Чому він так швидко забув дочку могутнього сіу?»

На якусь хвилю холодний погляд батька, що торжествував свою перемогу, затримався на всміхненому личкові хлопчика, і суворе серце тетона ніби здригнулось. Але, відкинувши всі добрі почуття, щоб разом з ними звільнитись і від болючих докорів сумління, він спокійно поклав руку на плече своїй дружині і підвів її до Інес. Показавши на миле обличчя вродливиці, що відбивало жаль і співчуття, він трохи зачекав, даючи Течічені змогу оцінити красу, якою так захоплювалася простодушна індіанка і яка виявилась такою небезпечною для її зрадливого чоловіка. Тоді, вирішивши, що минуло досить часу, аби його дружина зрозуміла разючу різницю, він раптом підніс до її темного обличчя маленьке люстерко, яке висіло в неї на грудях — прикрасу, що її він недавно сам подарував Течічені як відзнаку її вроди. Знов закутавшись в накидку, тетон дав знак траперові йти за ним і гордовито вийшов з намету, промовивши на ходу:

— Маторі дуже мудрий! У якого народу є такий великий вождь, як у дакот?

Принижена Течічена застигла, ніби статуя. Її лагідне й завжди веселе обличчя сіпалося, ніби та боротьба, що точилася в ній, загрожувала обірвати зв'язок між її душею та матеріальною оболонкою, яка стала огидна їй своєю потворністю.

Інес і Еллен було невтямки, про що індіанка розмовляла з чоловіком, хоч бистрий і кмітливий розум Еллен дав їй підставу запідозрити правду, тоді як Інес, нічого не розуміючи, не могла знайти до неї ніякого ключа. Вони обидві готові були приголубити індіанку, поспівчувати їй, що так властиво жінкам і так їх прикрашає, однак у цьому, здавалося, вже не було потреби. Обличчя молодої індіанки перестало сіпатися, воно набуло холодного й незворушного вигляду, стало наче вирізьблене з каменю. І тільки на чолі, що досі рідко коли хмурилося, горе та біль залишили свої карби. Вони вже більш ніколи не сходили з її чола у довгій низці зим і весен, щастя й горя, що випадали на сумну, повну поневірянь долю дикунки. Отак і рослина, що її побили ванні приморозки, хоч і оживає, але назавжди зберігає сліди нищівного доторку.

Спочатку Течічена зняла з себе всі примітивні, але високо ціновані прикраси, якими її так щедро обдаровував чоловік, і покірно, мовчки, склала їх до ніг Інес, ніби сплачувала данину переможниці. Потім вона зірвала браслети із зап'ясть, з мокасинів — химерні оздоби з намистин, а з чола — широкий срібний обруч. Потім зупинилася, поринувши у глибоку та напружену задуму. Але, очевидно, її рішення не могли зламати ніякі, хай і цілком природні почуття, що ще залишалися. І вона поклала до ніг своєї гаданої суперниці сина — тепер вождева дружина у своєму самоприниженні могла сміливо сказати, що пожертвувала всім до решти.

Інес та Еллен зачудовано споглядали дивні дії індіанки, коли це почувся тихий, лагідний, мелодійний голос, який сказав невідомою їм мовою:

— Чужий язик скаже моєму хлопчикові, як йому стати мужчиною. Він почує мову, незрозумілу йому, але він вивчить її і забуде голос своєї матері. Це воля Ваконди, і жінка-сіу не ремствує. Розмовляй з ним тихо, бо в нього вушка дуже маленькі; коли ж він подорослішає, твої слова можуть бути голосніші. Не дай йому стати жінкою, бо життя жінки дуже сумне. Привчай його дивитися на мужчин. Покажи йому, як