Читати книгу - "Сага про Єсту Берлінга"

Певна річ, що шаленство охопило й селян та двірську челядь. У всіх розгулялося серце й зашуміло в голові. Ніколи не танцювали так весело на роздоріжжях, ніколи так швидко не спорожняли барильця з елем, ніколи не марнували стільки зерна на горілку, як тоді. Ніколи не влаштовували стільки гостин, і ніколи від гострого слова не було так близько до ножа.

Але тривога панувала не лише між людьми. Вона поширилася на все живе. Ніколи ще так не розбишакували вовки й ведмеді, ніколи сичі й лисиці не подавали голос так моторошно й не робили такої шкоди, ніколи так часто не пропадали вівці в лісі й не гинуло стільки худоби на всяку хворобу.

Хто хоче збагнути взаємозв’язок між речами, хай покине місто й оселиться десь у хатині на узліссі. Хай ночами пильнує вугільної ями або проживе влітку місяць на воді, на плоту, що повільно плине до озера Венерн. Тоді він навчиться помічати всі явища в природі й пізнає, як мертві речі залежать від живих. Він побачить, що коли запановує тривога, то вона порушує лад мертвих речей. Прості люди знають про це. В такі часи мавки гасять вугільні ями, русалки розбивають човни, водяники насилають слабість, а гноми виголоджують корів. Так було й того року. Ніколи ще весняна повінь не була така навальна. Кузня й млин в Екебю були не єдина її здобич. Маленькі потічки, що досі весною здобувалися хіба що забрати порожній оборіг, тепер накидалися на цілі садиби й несли їх з собою. Ніколи грім не завдав стільки лиха до зелених свят. Бо після свят його більше не було чутно. Настала посуха.

За ціле довге літо не випало жодного дощу. З середини червня аж до початку вересня береги Левену ненастанно купалися в сонці.

Дощ не хотів падати, земля родити, вітер віяти. Саме тільки сонце щедро заливало землю своїм промінням. О миле сонечко, життєдайне сонечко, як мені оповісти про твої лихі вчинки? Сонце, схоже на кохання — хто не (знає його примх і хто їх не вибачить? Сонце схоже на Єсту Берлінга. Воно дає кожному втіху, тому люди й мовчать про зло, яке воно приносить.

Посуха після зелених свят деінде не завдала б такої шкоди, як у Вермланді. Але там весна прийшла пізно. Трава ще не встигла підхопитися з землі й так і не виросла. Жито лишилося без поживи саме тоді, як почало наливатися. Ярина, основний хліб вермландців, мала вутлі колоски й виросла заледве на чверть метра. Пізно посіна ріпа зовсім не зійшла, і навіть картопля не змогла добути вологи з сухої, мов камінь, землі. Такого року тривога найперше охоплює мешканців лісових хатин, а вже від них спускається до спокійніших долинян.

— Рука господня когось шукає, — кажуть люди.

І кожен б’є себе в груди й вигукує:

— Може, мене, о матінко природо, може, мене? Може, через мене не йде дощ? Може, це з гніву на мене сувора земля висохла й затвердла? А вічне осяйне сонце, що день у день ллє своє проміння з безхмарного неба, — чи не на мою голову збирає воно свій жар? А якщо не мене шукає рука господня, то кого?

Дрібне жито сохне, картопля не знаходить поживи в закам’янілому груші, худоба з почервонілими очима важко дихає зі спеки й товпиться навколо висохлих криниць, страх за майбутнє стискає людям серце, а по краю ходять погані чутки.

— Таке лихо не може статися без причини, — кажуть люди. — Кого ж шукає рука господня?

Одної серпневої неділі після служби божої люди верталися купками з церкви розпеченою на сонці дорогою. Куди око сягало, скрізь були вигорілі ліси й висохлі поля. Жито вже вижали, але полукіпки стояли рідко й снопи були маленькі. Ті, кому треба було випалювати хмиз, мали цього року легку роботу, але вогонь перекидався й на сухий ліс. А що вціліло від пожежі, понищила гусінь. Смереки й сосни стояли голі, мов листяні дерева восени, а на березах теліпалося поїдене, вистріпане листя, самі хвостики й жилки.

Пригніченим людям було про що поговорити. Багато хто пам’ятав важкі тисяча вісімсот восьмий і дев’ятий роки, а також холодну зиму тисяча вісімсот дванадцятого, коли навіть горобці замерзали. Їм був знайомий голод, вони бачили не раз його понуре обличчя. Знали вони, як пекти хліб з кори й привчати корів їсти мох.

Якась жінка спробувала пекти хліб з брусниць та ячного борошна. Вона давала людям куштувати його й пишалася своєю винахідливістю.

Але всіх непокоїла одна думка, вона світилася в кожного з очей, рвалася кожному на вуста: «Кого ж, господи, шукає твоя рука? О суворий боже, хто пожалів тобі молитов і добрих вчинків, що ти відбираєш нам убогий хліб?»

Хтось із понурого гуртка, що саме перейшов міст через протоку й плентався на пагорби Брубю, на хвилю спинився біля доріжки, що вела до оселі скупого священика з Брубю. Тоді взяв з землі тріску, шпурнув на стежку й сказав:

— Сухі, мов ця тріска, були його молитви нашому господові.

Чоловік, що йшов з ним поряд, і собі спинився, теж підняв суху гіллячку й докинув до тріски.

— Такий священик ліпшої пожертви не вартий, — сказав він.

Третій додав:

— Він сам як посуха. Тріски й солома — оце й усе, що ми від нього маємо.

Четвертий сказав:

— Віддаймо йому те, що дістали від нього.

А п’ятий:

— На вічний сором я кидаю йому цю гілляку. Нехай і він так зів’яне й висохне, як вона!

— Хай їсть сушник, коли покликав на нас посуху, — проказав шостий.

Задні бачили й чули, що роблять і кажуть передні. Вони тепер знайшли відповідь на своє запитання.

— Хай має те, що заробив, бо то він стягнув на нас посуху! — чулося в гурті.

Кожен спинявся, виголошував свій присуд, докидав гіллячку і йшов далі.

Невдовзі біля доріжки, що вела до церковного будинку, виросла купа трісок, гілля й соломи на ганьбу священикові з Брубю.

Така була людська помста.

Ніхто не підняв на нього руки, не сказав лихого слова. Але охоплені розпачем серця відчули якусь полегкість, кинувши на купу суху гілку. Люди не мстилися самі. Тільки показували справедливому богові винного.

— Коли ми вчинили щось не гаразд, то це його вина. Зглянься на нас, боже, нехай він сам страждає! Ми кладемо на нього тавро ганьби і безчестя. Ми не такі, як він.

Відтоді повелося, що кожен перехожий кидав суху гіллячку на ту