Читати книгу - "Хатина дядька Тома"

легкі. В головах над ліжком на алебастровій консолі стояв чудовий мармуровий янгол зі складеними крилами і миртовим вінком у руках. З того вінка звисав розшитий сріблом прозоро-рожевий балдахін від москітів. Це було обов’язковим атрибутом кожної спальні у тих краях. На м’яких софах лежали рожеві атласні подушки, а над кожною з них скульптурні фігурки підтримували такі самі накидки, як і над ліжком. Посеред кімнати стояв красивий столик, на ньому — фарфорова ваза у формі лілії з нерозцвілими пуп’янками. У ній завжди був свіжий букет квітів. Поряд із вазою лежали Євині книжки та іграшки, елегантна чорнильниця з перами, яку подарував їй батько, підтримуючи її наполегливість у навчанні письму. Був тут і камін. На його мармуровій перекладині стояла статуя Христа в оточенні дітей, а по обидва боки від неї — фарфорові вази з квітами, які щодня Єві приносив Том. На стінах висіли три чудові картини, на яких були зображені дитячі забави. Одне слово, тут було усе для безтурботного, щасливого життя. Прокидаючись щоранку, дівчинка бачила лише те, що пробуджує світлі думки. Але добре Євине серце виводило її думки далеко за межі того ідеального світу дитинства, який створив для доньки люблячий батько.

Оманливий приплив сил, який усі спостерігали в Єві останніми днями, вичерпувався. Дедалі рідше її можна було зустріти в саду, натомість дедалі частіше вона вмощувалася на софу біля вікна, що виходить на ґанок, і довго, печально й задумливо споглядала озеро.

Якось удень, читаючи Біблію, Єва почула на ґанку сердитий голос матері:

— Це ще що таке?! Ти рвеш квіти, негіднице?!

Єва почула звук від удару по обличчі.

— Місіс! Ці квіти для міс Єви! — несміливо відповіла Топсі.

— Ах, для міс Єви? Брешеш! Їй не потрібні квіти від тебе, брудна, погана негритоско! Забирайся з-перед моїх очей!

Єва зіскочила з софи і побігла на ґанок.

— Мамо, не жени її! Топсі, дай мені цей букет!

— Єво, у тебе і так кімната потопає у квітах, — зауважила Марі.

— Але ці — особливі! — сказала дівчинка. — Топсі, ходи до мене.

Топсі підняла опущену голівку, підійшла до Єви і нерішуче простягнула їй квіти.

— Які вони гарні! — вигукнула Єва.

Букет був простенький, проте незвичайний. Одна біла камелія і пурпурова герань, — ось і вся композиція. Мабуть, саме разючий кольоровий контраст так привабив Топсі.

— Ти вмієш чудово компонувати квіти, — сказала Єва, і від цієї похвали Топсі просто розцвіла. — Постав їх он у ту вазу, вона вільна. І відсьогодні носи мені квіти щодня.

— Дивна забаганка! — сказала Марі. — Нащо це тобі?

— Просто захотілося, мамо. Ти тільки не гнівайся. Не будеш?

— Звісно, не буду, дитино. Якщо ти хочеш… Топсі, чула, що тобі сказано? Не забувай!

Топсі зробила реверанс і знову знітилася. Коли вона поверталася до дверей, щоб вийти, Єва помітила слізку на її чорному обличчі.

— Мамо, — сказала Єва, коли Топсі вийшла, — я знала, що вона хотіла порадувати мене.

— Еге ж! Та це дівчисько тільки й чекає слушної нагоди, щоб чогось накоїти. Та якщо тобі це до вподоби — нехай.

— Мамо, мені здається, що Топсі змінилася. Вона вже не така, як була раніше. Вона старається стати хорошою.

— Довго ж їй ще доведеться старатися, щоб стати чемною дівчинкою! — підсміюючись, сказала Марі.

— Але у Топсі таке важке життя!

— У нашому домі їй гріх на щось нарікати! — заперечила Марі. — Ми із нею клопотів мали більше, ніж із усіма іншими негренятами, разом узятими! На неї нічого не діє — ні вмовляння, ні покарання. А вона яка була, така й залишилася.

— Мамо, а ти вдумайся, порівняй нас! Ми дві маленькі дівчинки, тільки я живу серед рідних, люблячих людей, у мене є все і навіть більше. А Топсі? Згадай, де вона жила перед тим, як потрапити до нас! Щоб це забути, потрібно багато часу і любові!

— Ну, може, й так, — сказала Марі, позіхаючи. — Боже, яка спека!

— Мамо, ти ж також віриш, що Топсі могла би стати янголом, якби була християнкою?

— Єво! Що за дивні думки! Ніхто, крім тебе, до цього не додумався б. А взагалі, може, й могла б…

— А хіба наш Господь не є її Господом також? Хіба Ісус не спаситель для Топсі?

— Можливо. Адже Господь сотворив усіх, — сказала Марі. — Ти не бачила мого флакончика з солями?

— Як шкода, як мені шкода… — тихенько примовляла Єва, дивлячись удалину, на озеро.

— Про що ти, дитинко? — запитала Марі.

— Ну чому той, хто міг би бути світлим янголом і жити серед інших янголів, опускається дедалі нижче і не може розраховувати на допомогу ні від кого? Як шкода…

— Єво, заспокойся! У цьому нашої провини немає. Не тривожся через такі речі. Тут нічим не зарадиш. Просто потрібно дякувати Богові за ті блага, які він нам дарував.

— А мене вони не тішать, — сказала Єва. — І мені шкода тих нещасних, у яких їх нема…

— Дивні речі ти говориш! А я, як справжня християнка, вдячна Богу за них.

— Мамо, — сказала Єва, — я хочу підстригти волосся.

— Це ж навіщо? — здивувалася Марі.

— Щоб встигнути роздати по пасму своїм друзям, поки я ще спроможна це зробити. Поклич тітоньку, нехай принесе ножиці.

Марі гукнула міс Афелію, яка була у сусідній кімнаті.

Дівчинка встала, труснула голівкою, розпустивши по плечах довгі золоті локони.

— Тітонько, пострижіть овечку! — попросила вона.

— Що тут діється? — здивувався Сен-Клер, заходячи до кімнати з вазою, повною фруктів, які нарвав у саду для доньки.

— Тату, я вирішила підстригти волосся. Воно занадто густе, мені жарко від нього. А локони я роздарую усім домашнім.

— Ну добре, — сказав Сен-Клер. — Тільки вистригайте так, щоб було непомітно. Євине волосся — моя гордість.

— Ну що ти таке кажеш, тату! — сумно промовила дівчинка.

— Так! Ти маєш бути красунею, адже скоро ми поїдемо у гості до дядька Альфреда, де тебе чекає Енрік, — весело сказав Сен-Клер.

— Ні, тату, я вже ніколи в них не гостюватиму. Це правда, тату! Чому ти відмовляєшся бачити, що я слабну з кожним днем?

— Так, відмовляюся! Я не можу з цим змиритися! Чому ти така жорстока зі мною, доню?!

— Бо ти маєш знати правду і бути сильним. Якщо ти мені повіриш, тобі стане легше.

Сен-Клер стояв, насупившись і стиснувши губи. Він ледь не плакав, дивлячись, як ножиці відрізають один за одним довгі золотаві пасма. Дівчинка акуратно брала їх у руки, накручувала на свої довгі тонкі пальці і складала одне біля одного на коліна, при цьому тривожно поглядаючи