Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Я, Богдан 📚 - Українською

Читати книгу - "Я, Богдан"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Я, Богдан" автора Павло Архипович Загребельний. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 213
Перейти на сторінку:
чотирикутні з доброго каменю на всі чотири сторони, все як годиться.

— То вже все, вважайте, обсипано, прошу пана гетьмана, і всі башти, вважайте, поставлено, і вже той Суботів, як уже! Хай пан Хмельницький, прошу пана гетьмана, не дивиться, що Захарко такий худий, бо таки реституцію він як зробить, так зробить, і вже ніхто так не зробить. А з тими козаками пана гетьмана, то хіба з ними з’їси хоч шкуринку? А ви думаєте, вони хоч задрімати старому Захарку одним оком: дадуть? Ти ще не заліз у свої бебехи, а вже гатять тобі в двері чоботярами — та такими важкими, що й ну! — та вже собі так ото гукають: «Відчиняй, проклятий шинкарю, та давай меду — горілки!» То й що? Я таки встаю не лягавши та ллю — наливаю, а панове козаки собі п’ють, щоб я такий живий був, як вони п’ють! А тоді кажуть моїй Рузі, ану ж, кажуть, повернись задком та передком та потруси своїми шлеєрами! Та й кажуть: тьфу! Що ж ти, кажуть, вихудла, як коза з Пацанова, що тебе ні згвалтувати, ні погромити не хочеться! А тоді й до мене: чи ти, мовляв, ллєш, чи ти виливаєш? То як я можу без глейту гетьманського тут жити, прошу ясновельможного гетьмана!

— Маєш же глейт мій.

— Таки маю, дякуючи всемилостивому пану гетьману, хай він гетьманує сто літ, а тільки ж то на реституцію Суботова. А для шинку? Хай би я повісив той глейт у рамці над отим столом, де сидів сам пан Хмельницький, щоб йому завжди щасливо тут сиділося, та показав кожному питухові, себто козакові хороброму доблесного війська його мосціпана гетьмана українського, хай йому…

Я вже не дослухав нових Захаркових побажань, махнув рукою, мовляв, матимеш ще один глейт, може колись згадають, що Хмельницький захищав і шинкарів, та й пішов до дверей.

Демкові сказав, щоб припровадили мені шляхтича Собеського, якого впіймано, коли хотів пробратися до коронного війська з Кодака. Сказав про це Демко ще в день мого приїзду, але я не мав часу побачити того шляхтича, та не дуже й хотів його бачити, бо й що він мені?

Тепер чомусь подумалося, що той шляхтич може бути мовби моїм посланцем до панства, проти якого йду.

Я ждав його в своїй світлиці, не мав наміру пригощати, бо не знав його ніколи, та й надто молодий він, як сказано мені, був, отож — розмова проста, як у батька з сином, та й кінець на тому.

Шляхтич був молоденький, як мій Тимко, але тримався з гідністю, мені вклонився, видно, не так, як гетьману, як старшому чоловікові, власне батькові. Я припросив його сідати, довго мовчав, він теж не рвався до розмови, дивився поперед себе без цікавості в очах. Тоді я сказав йому:

— Козаки тебе впіймали, могли стяти, та, бач, помилували. Не думай, що такі добрі.

— Я й не думаю, — сказав він. Голос мав дужий, трохи зарізкий як для помешкання, але те не важило, бо й сам я мав голос схожий, хіба що більше в ньому тяжкості, поназбируваної від літ.

— Не пекли тебе залізом, випитуючи про Кодак, бо й так знаємо все про ту звізду шестиконечну63, що впилася в нашу землю, мов кліщ, — вів я далі.

— Не пекли, — згодився він.

— А тепер я відпущу тебе вільно.

— Але я не зламаю вірності королеві своєму і, коли доведеться, битимуся проти тебе, гетьмане! — квапливо сказав Собеський.

— Хіба я ламав вірність його королівській мосці? І хіба пішов проти короля?

— Тоді проти кого ж пішов, пане Хмельницький? — подивувався він.

— Не збагнув ще, бо молодий, — терпляче мовив я. — Та й не належиш до великої магнатерії, а тільки до шляхти служилої, яка завжди й крихтами сита була. Магнати кричали, буцімто люблять гідність королівську, але ж влади королівської не любили ніколи, та й не давали її королеві теж ніколи, так що йому доводилося платити золотом і землями за вчинки, за які треба було рубати голови. Ось і вийшло так, що всю Україну роздано в маєтки не за добрі діла, а тільки за розлиття крові. Топталася велика шляхта по наших спинах і по наших душах, їла хліб з поту убогих підданих, блюзнірствувала над вірою нашою і духом нашим, то доки ж! Ось вижену всю шляхту з України, тоді й говоритиму з королем, як нам далі бути! З нещасть наших, біди, гіркоти, гніву і бунту створимо вогняну кулю і запалимо все королівство, нехай вигорить у нім весь непотріб шляхетський!

— Річ Посполита не дасть цього зробити! — запально крикнув Собеський.

— А що є Річ Посполита? По — латині означає «республіка». Республікою ж, як вважали колись, може бути тільки одне місто, як то були Афіни, Рим або нині Венеція, а довкола самі раби, які тяжко працюють на те місто. Коли ж ціла держава називає себе республікою, то намагається вона за своїми межами підкорити якомога більше земель і погнобити більше люду. На великих і благословенних просторах, які зайняли наші народи, доволі місця для всіх. Але одні живуть, як люди, а другі стали мучителями своїх братів, кинулися гнобити й загарбувати. То як же мають вестися ті погноблені або й чесні люди в самій республіці? Хіба не знатні розумом своїм мужі були Миколай Рей і Ян Кохановський, а вже й вони дійшли до думки, що добро вітчизни вимагає не тільки хвали, а й незгоди та насмішки. Я виявив свою незгоду, вигнавши панів з своєї землі, ще й посміюся досхочу над ними. Ти ж хочеш обстоювати несправедливе діло, як тобі Бог дасть. То я поможу твоєму Богові. Одпущу тебе. Як ото ще Цезар: мовляв, мені тяжче сказати це, ніж зробити, бо ти ворог є і ворогом зостанешся, але я не лякаюся ворогів. Отож іди і скажи своїм, що чув од мене. Нелегко тобі буде пройти збурену землю, але хіба мені легко? Спробуй вибратися звідси цілим — і Бог тобі суддя!

Він вклонився і вийшов, а я ще довго сидів, заплющивши очі. Ніхто не знав тоді, що цей Собеський через два десятки літ стане королем польським і славним погромцем сили турецької під Віднем, тепер з висоти вічності своєї я вже знаю цей не шкодую за свій вчинок у Чигирині, хоч і не записую його до своїх заслуг!

Кінчалося моє кількаденне сидіння чигиринське, уривалася моя радість найбільша, серде було ще тут, а думка вже летіла

1 ... 90 91 92 ... 213
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Я, Богдан», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Я, Богдан"