Читати книгу - "Шлях Абая"

Очі в Дармена палали. Син народу, поет, який склав правдиву пісню, що висловила гнів народу і боронила його честь, тепер, як відважний боєць, був готовий до нової відкритої битви. Його стан глибоко відчули Абіш, Магаш і Какитай.

Але з особливою теплотою дивився на нього зараз Абдрахман. Для нього Дармен останнім часом став найближчим за всіх інших. В ту важку мить, коли щастя його готове було пропасти, саме Дармен допоміг йому подолати всі перешкоди. А зовсім недавно, після поминок по Оспанові, Дармен поїхав у татарський аул як сват разом з Акилбаєм і Єрболом і повіз Магріфі листа Абдрахмана. Він привіз і відповідь дівчини.

Акини палко обговорювали пораду Павлова писати про те, що діється навколо них. Магаш почав розповідати друзям новини, привезені Єрболом з аулу Такежана. Його особливо дивувало те, що в поділ спадщини втрутились обидві байбише — Маніке і Каражан.

— Що скаже на це Федір Іванович? — звернувся він до Абдрахмана, який переказував Павлову його слова.— Чи не варто написати й про це?

— Звичайно! — жваво відгукнувся Павлов.— Кажуть, що у степовому житті свій хід, повільний, як рух каравану. Але чи так це? Хіба те, про що зараз розповідав Магаш, не свідчить про величезні зміни? Чи насмілилася б якась байбише ще недавно, при ага-султані Кунанбаї, втрутитися в справи роду? А тепер у цих жінках криються коріння ворожнечі. Степове життя різко змінилося, з’явилися нові способи боротьби, про які раніше ніхто не наважувався й думати. Сім’я ага-султана вийшла з покори одному владиці, почала коритися кільком дрібнішим. Саме так завжди і розвалювались усякі султанства і ханства. Писати про цих жінок, звичайно, треба! Їх треба висміяти, показати їхню пожадливість і властолюбство. От коли б знав про це Салтиков-Щедрін!.. Він був би вам зараз дуже потрібний! Він зумів би показати вам, як треба бичувати насмішкою!

Абіш перекладав. Магаш і Какитай відповіли, що висміювання пороків, насмішка над злом і несправедливість дуже поширені в казахів. Акилбай, як завжди, взяв участь у розмові не одразу. Він довго обмірковував і нарешті висловив те, що нікому не спало на думку.

— Невже ви вважаєте, що вони самі насмілилися на такі справи? — запитав він і сам одразу ж відповів: — Не помилюся, коли скажу, що обох спритно підбиває Азимбай.

Усі розуміючи розсміялися. Магаш, Дармен і Какитай підтримали Акилбая:

— Звичайно, для нього це найважливіше! Якщо не зіштовхне когось лобами, йому й їжа в горло не піде!

— І завжди мовчить. Він — наче темна вода, що тече без усякого шуму.

— Нацькувати двох у бійці — на це він майстер,— вставив Альмагамбет.

— Так, у цій справі він, мабуть, самому Калдибаєві не поступиться,— відгукнувся Какитай.

Це ім’я викликало новий вибух сміху.

— А що це за Калдибай? — спитав Павлов.

Какитай, прижмурившись, почав розповідати:

— Є у нас така людина. На вигляд статечна, неговірка, смирна й тиха. А сусід його славиться як забіяка. Якось до Калдибая приїхав такий забіяка, який до того ж вважав себе силачем. Калдибай почав його пригощати чаєм, а тут до юрти нагодився сусід. Не встиг він зайти, а Калдибай і каже дружині, але так, щоб почули обидва жигіти: «Япрай, що тепер буде? Як би вони в мене тут не зчепилися, адже обидва такі батири!» Гість враз обернувся до прибулого і каже: «Ей, куди ти прешся? Бачиш, я тут сиджу?» Той у боргу не зостався: «А ти хто такий, що я і зайти не можу?» — і міцно його вилаяв. Калдибай ураз підхопив: «Ну, казав же я! Тепер полізуть битися!» Гість схопився з місця і закричав прибулому: «Що ти там базікаєш?» А Калдибай уже край скатерки загортає: «Ой, дивися, жінко, вже зчепилися! Пай-пай! Прибирай мерщій посуд, весь переб’ють!» Ті й справді кинулися один до одного, а Калдибай відскочив та знову каже дружині: «Ну, ми з тобою їх не розборонимо — обидва силачі, давай краще відійдемо». Таким чином і місце для бійки було звільнене. Почали ті дубасити один одного, а Калдибай стоїть осторонь і примовляє: «Ой-бай, жінко, біжи поклич довгоносого Мусу, нехай заступиться! Та скажи: нехай швидше йде, а то поки він їх не розборонить, вони один одного зовсім змолотять!» А юрта довгоносого Муси була край аулу за півверсти звідти. Калдибай сидить і милується, як забіяки лупцюють один одного. Ніхто їх не розбороняє, Муси все нема й нема, а спинятися жоден не хоче: адже тоді можна буде подумати, що він переможений! Довгоносий Муса дістався до Калдибая, коли в них останні сили вичерпалися,— стоять, ледве дихають і тримаються один за одного. Не встиг Муса зайти в юрту і гукнути: «Що ви робите!» — обидва забіяки впали додолу.

Насміявшись досхочу над тим, як провчили забіяк, молодь знову перейшла до розмови про те, що найбільше займало її голови: Кокпай уже закінчував поему про походи Аблая, Акилбай продовжував давно почату велику поему з життя зулусів. Потім зайшла гаряча суперечка і про поему, задуману Магашем.

В юрті Абая тим часом точилася розмова, далека від того, що хвилювало молодь. Абай мовчки слухав Шубара, який переказував йому пропозицію Такежана й Ісхака; почати переговори про поділ Оспанової спадщини, і, коли той замовк, підняв на нього холодний допитливий погляд.

— Ну, це вони пропонують. А що ти сам про це думаєш? — спитав Абай.

Шубар добре знав, що, хоч як ухиляйся від прямої відповіді, Абай однаково доб’ється правди. Через те вів і не пробував ховатися зі своїми думками.

— По-своєму вони мають рацію: поминки відбулися, можна починати розмову і про спадщину. Звичайно, краще було б зачекати до роковин. Але коли вже така розмова почалася, зволікати нема рації.

— Що ж, коли обидва вважають, що починати поділ доречно, чи можу я заперечувати? Нехай починають переговори,— спокійно погодився Абай і якийсь час сидів у мовчазному роздумі.

Гірко було усвідомлювати: щойно помер Оспан, і вже йде ця непристойна розмова про поділ. І дедалі ясніше розумів, що і Оспан, і він сам все життя були для Такежана та Ісхака не рідними братами, а чужими людьми. І от Оспана нема, а ті двоє ще в повному розквіті сил і здоров’я. Якщо вони й згадують про нього, то тільки тоді, коли думають про