Читати книгу - "Людолови Том 1"

І знов рвалися думки, перестрибуючи на інше:

«Чому, чому він побив того дурного худорлявого підпанка?! Ну, вклонився б, скинув шапку перед Соплею… Ой, як гарно було в них на хуторі: вишневий садочок, біла хатинка, що танула в барвистих рожах, соняшниках і чорнобривцях. А навкруги — зелене море степу і золотаві лани, де вітер жене шумливі хвилі… колосся…»

І знов рвалися і плуталися думки…

«Що там шумить за вікном? Б'ється головою об скелі, важко дихає, згрібає жорству і пісок? І стогне, зітхає? Чи то душі невільників, загиблих на турецьких каторгах? Чи серце моря, закуте в скелястій в'язниці?

Продано… Продано людолову-татаринові, такому ж, як Сафар, як сотні катів із розкошеними очима і пласкуватими вилицями, що гвалтували дівчат і жінок у степу. Як він насмілився жаліти її?! Господар! Хазяїн! Без суду й відповідальності міг би він зарізати її на шашлик, як барана, бо вона його річ, його худобина. Хай буде жорстокий і грубий. Хай б'є до крові, до кісток. Це зрозуміло. І тоді гостріше спалахне в душі зненависть, їдка, як тарантулова отрута, що отруїла її кров. Адже ж він плоть від плоті й кров від крові тих, хто відібрав у неї волю, чоловіка, дитину, вітчизну. Хай не дурить, не бреше їй ласкавим словом! Хай буде тим, що він є — рабовласником.

І гостра зненависть здіймалася в грудях, повна огиди й безсилого розпачу, — зненависть, отруєна терпкою гіркотою самотності й мовчання.

А Нур'ялі й гадки не мав, що діялося в душі його бранки. Сором'язливо спускав він очі, щоб не бачити відкритого жіночого обличчя, і показував їй своє нескладне господарство: город, садок, де росло п'ять горіхів, кілька персикових дерев, яблунь і два фігові дерева. А коли рана зовсім загоїлась і Горпина змогла без болю ступати на гостре каміння — повів її на виноградник.

Стежка була вузька й стрімка. Праворуч — безодня, ліворуч — прямовисна кам'яна стіна. Горпина тремтіла всім тілом. Здавалось, ось-ось зірветься вона в прірву і, конвульсивно хапаючись за скелі, вона придушено. скрикнула:

— Ой, боюся! Ой, упаду!

Він обернувся, сказав щось заспокоююче і міцно взяв її за руку. Вона вчепилася в нього і йшла, відвертаючи очі від прірви, і заспокоїлася, тільки опинившись на винограднику.

За тих часів у Криму не росло теперішнього винограду. Сучасні лози привезено з Рейну, Бургундії, Шампані, Угорщини та Іспанії. Татари вирощували інші, забуті сорти, чудові на смак, але не придатні для винарства. Проте татари й не робили вина, бо закон Магометів забороняє не тільки пити, а навіть і виробляти його.

— Юзюм, — пояснив Нур'ялі, кивнувши на виноградник, і почав показувати їй окремі сорти.

— Танагьоз [174], - з гордістю підіймав вік величезні жовто-буpштинові грона по два-три ока вагою, повиті сизою димчастою тінню.

— Ой, які ж вони великі! — ахнула Горпина і, відірвавши ягоду, покуштувала її.

Виноград був чудовий на смак, але водявий. А Нур'ялі вже перейшов до інших кущів і, пишаючись, показав білий виноград, надзвичайно смачний і великий.

— Резаки, — урочисто вимовив він, наче знайомлячи її з поважною особою. — Резаки — чох які юзюм [175].

І знов Горпина покуштувала пружні, цукристі ягоди, що пахтіли пряними пахощами південних рослин. А Нур'ялі вже підіймав чорно-сині грона і гордовито назвав свій улюблений copт.

— Кафеціло. Це генуезці викохали його в Каффі.

Показавши Горпині свої володіння, Нур'ялі знаками пояснив, що треба підрізувати частину винограду, а решту прив'ялити на кущах на родзинки. Для цього він обережно перекручував стеблинку, не відриваючи грона, щоб ягоди сохли й цукрувалися на сонці.

Горпина була тямуча. Робота пішла швидко. Вона складала нарізані грона у високі кошики, а Нур'ялі носив їх униз до саклі. Іноді, дістаючи далеке гроно, Горпина випадково дотикалася до хазяйської руки і з жахом і соромом ловила себе на тому, що ці дотики хвилюють її.

— Господи, заступи, спаси, — шепотіла вона, коли Нур'ялі відходив від неї.

І гостра ненависть підіймалася в душі з такою міццю, що кортіло взяти сокиру й розчавити йому череп.

І знов стикнулися їх руки, ловлячи величезне гроно над самою прірвою. Нур'ялі злякано схопив її за руку і на мить затримав її пальці.

— Іди гeть! — з несподіваною ненавистю крикнула вона, не пізнаючи свого приглушеного голосу.

Нур'ялі здивовано і ображено випустив її руку і відійшов, а Горпина вся дрижала. Хотілося впасти додолу, вити й кричати, кинути в вічі татаринові ввесь зібраний у душі біль і ненависть. Як жінка, вона розуміла, що живучи з ним під одною покрівлею, вона колись належатиме йому, і ця свідомість беззахисної рокованості здіймала в ній бурю. Вона — невільниця, річ, куплена за гроші, хатня тварина, худобина, як коняка чи то вівця. Робоча сила і знаряддя насолоди.

Вільна кров степнячки не могла скоритися цій думці. Вона переслідувала її вдень і вночі, і часто мучилася Горпина безсонням у якомусь божевільному обуренні, а потім, впадала в повну байдужість, ніби всі почуття притупилися і всі зовнішні враження вкривалися м'якою шкуркою і доходили до свідомості такими притертими й знебарвленими, як тьмяний спогад про біль, про щось далеке й давно перебуте. Як за свій порятунок, хапалася вона за думку про Коржа, молилася за нього щоночі, подовгу б'ючи поклони на глиняній долівці й, напружуючи всі сили душі, благала заступницю-богородицю врятувати їх обох від неволі й дати їм нове щастя в рідній землі.

І тоді гострий розпач танув у ніжності, в тихому, солодкому болі спогадів. І плакала Горпина за своєю загубленою молодістю, за далекими хуторами й болотяними річками Полтавщини, порослими очеретом; за тихою безтурботною волею, що тепер здавалася казкою.

Коротшали дні. Рідше переливалося море ніжним заштилевим муаром. Рудо-свинцеве, котило воно до скель глибокі вмилені борозни й важко та гнівно стогнало внизу, під горою. А в рідкі сонячні дні не встигало заспокоїтися, — і гойдалися на мертвій брижі рибальські фелюки, ледве додержуючи рівноваги.

Нур'ялі щастило, ніби Горпина принесла йому талан. Ніколи не повертався він додому з порожніми руками, і Горпина з забобонним жахом розглядала небачених морських риб — чудернацьких плескатих камбул і глосів, гостроносих шпичастих пестрюг, осетрів і чечуг, срібну скумбрію з спиною кольору павиного пера. Коли риби було один-два пуди, Нур'ялі йшов простими гірськими стежками до Каффи, на ринок; коли ж вони закидали разом із чоловіком Шафіге — Ахметом — важкий великий невід і влов був добрий, тоді вантажили ослика і, повернувшись додому, по-братерському ділили виторг.

Холодало. По