Читати книгу - "Твори. Том 1"

— Це ж ти моїми грішми платив їм! А я йому давала гроші… на цю дівку… Ах, мерзотник!

Якусь хвильку вона немов шукала іншого, міцнішого слова, але не знайшла і раптом скрикнула, наче плюнула:

— О!.. Свиня!.. Свиня!.. Свиня!.. Ти їй моїми грішми платив!.. Свиня!.. Свиня!..

Вона не знаходила іншого слова і повторювала:

— Свиня!.. Свиня!..

Зненацька вона вихилилася з фіакра, схопила візника за рукав: «Стійте!» — відчинила дверцята й вискочила на вулицю.

Дюруа й собі хотів вийти, але вона крикнула: «Не сходь! Забороняю тобі!» — так голосно, що перехожі почали зупинятися, і Дюруа не поворухнувся, боячись скандалу.

Тоді пані де Марель витягла з кишені гаманець, пошукала грошей при світлі ліхтаря, взяла два з половиною франки, тицьнула їх візникові в руку й сказала тремтячим голосом:

— Держіть… ось вам… Я сама плачу!.. І відвезіть цього покидька в Батіньйоль, на вулицю Бурсо.

Люди, що стояли навколо неї, засміялися. Якийсь пан вигукнув: «Браво, дівчинко!» — а вуличний хлопчак, скочивши на підніжку, просунув голову у відчинені дверцята

і верескливо крикнув:

— Добраніч, Бібі!

І карета рушила під регіт юрби.

VI

Сумний прокинувся Жорж Дюруа другого дня.

Він поволі одягся, сів біля вікна й замислився. Почував у всьому тілі болісну втому, немов учора його побили палицями.

Нарешті потреба розжитися за всяку ціну грішми примусила його вийти з дому, і він попрямував до Форестьє.

Приятель прийняв його в своєму кабінеті; він грів цоги біля каміна.

— Що це підняло тебе так рано?

— Дуже важлива справа. У мене борг честі.

— Ти програв?

Дюруа завагався, потім кивнув головою:

— Програв.

— Багато?

— П’ятсот франків.

Він був винен тільки двісті вісімдесят.

Форестьє недовірливо спитав:

— Кому це ти винен?

Дюруа не зразу знайшов, що відповісти:

— Та… та… одному панові де Кралевілю.

— А-а! А де він живе?

— На вулиці… вулиці…

Форестьє засміявся:

— На вулиці «Шукай вітру в полі», авжеж? Знаю цього пана, любий. Коли хочеш двадцять франків, то я можу тобі дати, але не більше.

Дюруа взяв луїдор.

Потім він обійшов, оббиваючи пороги, всіх своїх знайомих і на п’яту годину нарешті набрав вісімдесят франків.

А що йому треба було ще двісті, то він рішуче визнав свою поразку і, лишивши собі зібрані гроші, пробурмотів:

— К бісу! Не буду я псувати собі настрій через ту погань. Виплачу їй, коли зможу.

Два тижні він прожив ощадливо, розмірено й доброчесно, сповнений найкращих намірів. Потім його знову охопила жадоба кохання. Йому здавалось, що вже багато років минуло відтоді, як він тримав у обіймах жінку. І від кожної спідниці кидало його в трепет, немов матроса, який хвилюється до нестями, побачивши суходіл.

Отож він подався одного вечора до «Фолі-Бержер», сподіваючись зустріти там Рашель. Він справді побачив її, тільки-но ввійшов, бо вона була завсідницею цього закладу.

Дюруа підійшов до неї, всміхаючись, з простягненою рукою. Але вона зміряла його поглядом з голови до ніг.

— Чого вам треба від мене?

Він спробував засміятись:

— Ну, не придурюйся.

Вона повернулась до нього спиною.

— Я не знаюся з сутенерами.

Рашель добрала найгрубішої лайки. Кров шугнула в обличчя Дюруа, і він побрів додому сам-один.

Форестьє, хворий, виснажений, раз у раз кашляв і отруював йому життя в газеті, немов навмисне вигадуючи найнеприємніші доручення. Якось, роздратований після тривалого бухикання, коли Дюруа не приніс йому потрібних відомостей, він навіть пробурчав:

— А, чорт, ти ще дурніший, ніж я гадав.

Дюруа мало не дав йому ляпаса, проте стримався і відійшов, прошепотівши: «Я тобі це пригадаю».

Раптом йому сяйнула чудова думка і він додав: «Я тобі роги наставлю, голубе». Вийшов задоволений, потираючи руки.

Він вирішив наступного ж дня приступити до виконання цього плану.

Він зробив розвідувальний візит до нані Форестьє.

Коли він прийшов, вона читала книжку, лежачи на дивані.

Вона подала йому руку, не ворухнувшись, і, обернувши тільки голову, мовила:

— Добрий день, Любий друже.

Дюруа здалося, що він дістав ляпаса.

— Чому ви мене так називаєте?

Пані Форестьє відказала, всміхаючись:

— Я бачила на тому тижні пані де Марель, і вона розповіла, як вас охрестили у неї.

Привітність молодої жінки заспокоїла його. Та й чого йому було, власне, боятись?

А пані Форестьє казала далі:

— Ви її балуєте. А до мене заходите знічев’я, тридцять шостого числа або щось коло того.

Дюруа сів біля неї і розглядав її з якоюсь новою цікавістю, з цікавістю аматора-колекціонера. Вона була чарівна — білява, з ніжним, теплим відтінком волосся, ніби створена для пестощів. І він подумав: «Вона, безперечно, краща за ту».

Він не сумнівався в успіху — досить, здавалось йому, простягти руку і взяти її, як дозрілий плід.

Він сказав рішуче:

— Я не приходив до вас, бо так було краще.

Вона спитала, не зрозумівши:

— Як? Чому це?

— Чому? Ви не здогадуєтесь?

— Ні, слово честі.

— Тому, що я закоханий у вас… О! трошки, зовсім трошки… і не хочу закохатись по-справжньому…

Вона начебто не здивувалась, не образилась, не відчула нериємності; вона всміхалася тією ж самою байдужою усмішкою і спокійно відповіла:

— О, ви все-таки можете приходити. В мене ніколи не закохуються надовго.

її тон уразив Дюруа ще більше, ніж слова, і він спитав:

— Чому?

— Тому, що це марна справа, і я відразу ж даю це зрозуміти. Якби ви мені раніше розповіли про свій острах, я заспокоїла б вас і порадила б, навпаки, приходити якнайчастіше.

Він патетично вигукнув:

— Хіба ж можна наказувати почуттям!

Пані Форестьє повернулась до нього:

— Друже мій, я викреслюю закоханого з числа живих. Він стає бевзем, та й не тільки бевзем, а ще й небезпечною людиною. Я пориваю з тими, що кохають мене або удають кохання, будь-які близькі стосунки: по-перше, вони набридають мені, а по-друге, вони для мене підозрілі, немов скажений собака, що може вкусити. І я ставлю їх у моральний карантин, аж поки мине їх хвороба. Не забувайте цього. Я добре знаю, що для вас кохання не що інше, як свого роду апетит, а для мене це, навпаки, своєрідне… своєрідне єднання душ, у яке не вірять чоловіки. Ви розумієте букву, а я — дух. Але… гляньте мені в вічі…

Вона вже не всміхалася. Обличчя в неї було спокійне й холодне, і вона сказала, карбуючи кожне слово:

— Я ніколи, ніколи не буду вашою коханкою, чуєте? Отже, цілком марна, навіть шкідлива для вас річ — обстоювати це бажання. А тепер, коли… операцію зроблено… чи хочете ви, щоб ми