Книги Українською Мовою » 💙 Дитячі книги » Таємниця Зоряної кімнати 📚 - Українською

Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Таємниця Зоряної кімнати" автора Василь Олександрович Лисенко. Жанр книги: 💙 Дитячі книги. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 96
Перейти на сторінку:
Берегових, сказала холодно:

— Спасибі вам, що ви нас прийняли, допомогли нам у скрутку годину, а тепер ми вирішили перейти на іншу квартиру.

Мати сиділа за столом, перегортала альбом з узорами, вишукувала потрібний узор на сорочку-вишиванку. Сьогодні зранку приїхав у майстерню начальник жандармерії Гофман і замовив терміново дві сорочки для якогось високопоставленого начальника. Марія Федорівна остерігалася жандармів, боялася, щоб ті не дізналися про те, що в майстерні працюють комсомолки, і намагалася підібрати цьому небезпечному замовнику гарний узор.

Юрко теж був у хаті.

Мати спокійно вислухала Галину Іванівну, порадила:

— А чого ж, переходьте, якщо вам там буде краще.

— Перейдемо, — з притиском відповіла Галина Іванівна, — і ви на нас не ображайтеся. Ми не можемо жити в людей, які видають поліції бійців Червоної Армії. Якщо ми з вами не розійдемося, то ніби будемо вашими спільниками… Вибачте за цю гірку правду.

Мати намагалася бути спокійною, але її руки зрадливо тремтіли, і вона ніяк не могла перегорнути сторінку альбома.

— Ми переходимо до Марфи Солодовник, — сповістила Галина Іванівна.

— Поживіть ще в Солодовників, — спокійно відповіла їй мати, — побачите, де краще. А на нас не ображайтеся, прийняли вас як рідних, як могли, так і намагалися зарадити вашому горю. І полонених німцям ми ніяких не видавали. Це вже ви, Галино Іванівно, даремно таке говорите. Хіба ж ми не порятували, не доглянули Макарова?

— Спасибі вам за все, — холодно відповіла Галина Іванівна, але в її голосі зазвучала непевність і розгубленість, — ми вам дуже зобов'язані, але жити у вас не можемо.

Рипнули двері, до хати зайшла Леся, зупинилася біля порогу, співчутливо глянула на Юрка, на Марію Федорівну.

— А тобі, Юрку, — звернулася Галина Іванівна до хлопця, — раджу не водитися з німцями, бо нема страшнішого злочину, як зрада Батьківщини… Прошу тебе, не приходь до нас, не дружи більше з Лесею. Вона ще нерозумне дівча, молоде, недосвідчене, і ти можеш накликати на неї велике лихо. У тебе, Юрку, своя дорога, а в Лесі — своя…

— Мамо, — не стрималася дівчина, — як ти можеш говорити отакі…— Леся не могла підшукати потрібне слово, затнулася і обурено сказала — Отакі невдячні слова! Мені соромно за тебе! Соромно!.. І дуже боляче! «У Лесі своя дорога, а в тебе, Юрку, своя!» А чого ж ти не говорила так, як Юрко рятував нас під фашистськими бомбами! Невдячна ти, мамо, людина!

— Замовкни! — тупнула ногою Галина Іванівна. — Як ти смієш так розмовляти з матір'ю!..

Галина Іванівна підбігла до Лесі, вдарила рукою по обличчю. Дівчина не чекала такого, відсахнулася від матері, зблідла, але, стримуючи гнів та образу, спокійно сказала:

— Ти нічого не можеш мені заперечити і дала волю рукам! Але кулаки ніколи не були переконливим доказом! Ти б краще спершу подумала, оглянулася, може б, дещо побачила…

Галина Іванівна знову тупнула ногою, прикрикнула на дочку:

— Мовчи! Не тобі мене вчити! І бачу все я вже давно!.. Юрко зводить тебе з розуму! Я не сліпа — бачу! А ти його слухаєш, вважаєш героєм! Що я говорила? Почалося з юшки, а чим закінчилося? Командира Червоної Армії видали поліції! Ще й голову провалили! А може, то твій батько з оточення виходив! Ми з Женьком переходимо на іншу квартиру, а ти можеш лишатися тут, з Юрком, роби, як знаєш!

— І лишуся! — відповіла Леся. Дівчина підійшла до Марії Федорівни, запитала — Можу я лишитися у вас?

— Звісно, можеш, — очі Марії Федорівни потепліли, — і мамі твоїй не варто так переживати. Куди ж ви підете проти зими?

— Лишайся! — вигукнула Галина Іванівна. — Але тоді забудь, що ти Леся Вострикова!

Юркова мати підвелася з-за столу, підійшла до Галини Іванівни, сказала заспокійливо:

— У вас, Галино Іванівно, нерви розходилися. І я вас розумію. Нелегко вам отаке лихо переживати. Але й нам не солодко! Тут справді треба все обміркувати і не робити поспішних висновків. Не все воно так, як може здатися на перший погляд. Давайте, Галино Іванівно, поговоримо, і я певна, дійдемо згоди.

Мати попросила Галину Іванівну сісти, сказала Юркові й Лесі:

— Підіть на берег, погуляйте трохи, а ми тим часом порадимося з Галиною Іванівною.

Юрко з Лесею вийшли з хати, постояли на ґанку, потім поволі пішли на берег Прип'яті, туди, де на високому пагорбі лежали старі, розсохлі рибальські човни. Дівчина довірливо спинилась перед Юрком, запитала:

— Не страшно тобі, Юрку, все це переживати?

Хлопець промовчав, бо йому й справді ставало страшно від повсюдного людського осуду та витончених гестапівських підступів.

— Ти не переживай, — заспокійливо озвалася Леся, — тут уже нічого не вдієш, мусиш виконувати своє завдання, а як прийдуть наші, все проясниться! І на маму не ображайся. Вона, як почула про цього оточенця, місця собі не могла знайти. Що вона мені говорила, — Леся мерзлякувато повела гострими плечима, — страшно було слухати!..

Дівчина замовкла, зосереджено про щось думала, сердито супила свої вузенькі брови.

— Про що думаєш? — запитав Юрко.

— Про маму, про тебе, — замислено відповіла дівчина, — думаю і нічого не можу збагнути. От дивися, як воно виходить, ти врятував нам життя, підставляв свою голову під фашистські бомби. Тепер цей оточенець! І мама про все забула, вважає тебе зрадником!..

— Провокатор цей «командир», — гаряче мовив Юрко, — гестапівець!

— Розумію, — Леся кивнула русявою голівкою, — бо чого б же ти побіг на нього заявляти в поліцію.

Юрко похапцем почав розповідати про незнайомця. Дівчина слухала його, широко відкривши очі, не перебивала.

— Страшні фашисти! — промовила вона. — Хитрі й підступні, як ті змії! Як же тяжко тобі, Юрку! Що було б, якби ти взяв орден?

— Не міг я його взяти, мене попередили про можливу провокацію…

— А лист від батька? — нагадала дівчина. — Мені й подумати про таке страшно! Не змогла б я бути підпільницею! Виходить, ти знову урятував усіх нас від загибелі, а моя мама ще й гнівається на тебе, зрадником називає!..

— Так вона ж нічого не знає.

— Ні,— впевнено сказала Леся, — не можна так!

— Як? — запитав Юрко.

— Не розібравшись, звинувачувати людину.

— Лесю, а ти спочатку, вибач, що думала про мене?..

— Так, це складно. Сьогодні я розмовляла з Петром Солодовниковим… — Юрко очікувально зиркнув на дівчину. — Радіє, що ти нарешті розкрився, став зрадником, запроданцем, фашистським служкою. Навіть казав, що таких, як ти, треба вбивати без суду та слідства. Це він і матір прислав, хоче, щоб ми до них перейшли на квартиру…

Несподівано Леся зупинилася, запитала Юрка:

— Може, сказати моїй мамі, що ти підпільник, натякнути їй?

— Зачекай, — перебив Лесю хлопець, — хай моя мати поговорить,

1 ... 90 91 92 ... 96
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Зоряної кімнати», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Таємниця Зоряної кімнати"