Читати книгу - "Таємниця Зоряної кімнати"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Гомонить село, обурюється, а тут ще одна новина. Кучер коменданта Штарка привіз Береговим мішок борошна, кілограм масла і літр спирту за врятування німців від партизан. Тепер у селі тільки й розмов що про Берегових, як вони вірою й правдою служать фашистам.
Юрко тим часом показав матері батьків лист, розповів, як усе було насправді.
Мати знову і знову перечитувала лист, нарешті переконано сказала:
— Приходив провокатор! Дата на листі підправлена, і написаний він місяців два тому, не менше. Взялися за нас фашисти! Страшна небезпека, Юрку, нависла над нами. І тут один вихід — спокій і витримка. А там уже, як буде…
Опівдні до Юрка прийшов Володя. Сердито покрутив головою:
— І на вулицю страшно вийти! Люди ледве межи очі не плюють. Не думав я, що так важко бути підпільником. І їсти нічого, кожен день пісний борщ. Так і охлянути можна.
Володя трохи помовчав, вагаючись, і нарешті запропонував:
— Пішли сьогодні в підземелля, візьмемо по банці консервів, прихопимо макаронів. Скільки продуктів у підземеллі, а ми голодні сидимо.
Юрко подумав і згодився.
Вийшли з дому опівночі. Ніч видалася тепла. На небі не видно жодної зірочки. Іти доводилося навпомацки. Так і дивися, щоб не наткнутися на кущ чи не зачепитися за невидимі корчі.
Нарешті минули Вільховий гай. Підійшли до входу в підземелля. У нічній тиші чути, як сонно хлюпотить струмок. З каменоломні війнуло теплим, застояним повітрям.
— Я піду першим, — прошепотів Володя, дістаючи з кишені пістолет. — Ліхтарик засвітимо, як зайдемо в штольню.
Хлопці тихо рушили в глиб каменоломні, тримаючись руками за прохолодну вологу стіну. Нарешті намацали перші виробки. Їхня — п'ятдесята. Можна б запалити ліхтарик, але що як у каменоломнях затаїлися поліцаї? Та ось і потрібна виробка, зайшли під кам'яне склепіння, полегшено зітхнули. Вовка увімкнув синє світло. На стіні проступили ледь помітні блискітки. Юрко відкрив вхід до підземелля, а вже ізсередини поставив блок на місце.
У підземеллі було тихо. Поволі підійшли до кімнати Червоної красуні. Тут все лишилося без змін. На дивані лежали розкидані есесівські шинелі і їхні голубі підкладки незвично виділялися на тлі сірої кам'яної стіни.
Юрко сів на диван, уважно оглянув кам'яну світлицю. З картини на нього лагідно й підбадьорливо дивилася Червона красуня. Здавалося, що зараз вона зійде з барвистої картини і заговорить до хлопців.
— Треба взяти продукти, — підхопився з дивана Юрко, — і повертатися додому, бо незабаром зійде місяць.
Хлопці обережно пішли до квадратної кімнати. Прислухалися. У Зоряній тиша.
Юрко поволі наблизився до чорної рурки. Тихо. Леді, чутно поскрипувало розкрите вікно. Несподівано рипнули двері. До приміщення зайшов гурт людей. Клацнула запальничка. Заскрипіли стільці. Чийсь басовитий голос пролунав у Зоряній.
— У льохах є потайні джерела, — запевняв він, — вода в них весь час тримається на одному й тому ж рівні. Всі наші намагання відкачати воду не дали результатів. Тепер можемо з спокійною совістю повертатися на базу. Тут ми нічого не можемо вдіяти.
— Мабуть, ти маєш рацію, — почувся чіткий, квапливий голос, — підземелля з'єднане з Прип'яттю. Вода весь час тримається на одному рівні. Даремною виявилася наша затія. Але наказ є наказ, і він не підлягає обговоренню. А крім того, нам пощастило знайти срібну люстру чудової роботи. Власники цього палацу були справжніми вельможами.
Хлопці навшпиньки вийшли з квадратної кімнати. У коридорі зупинилися, взяли консерви, пакунок із вермішеллю, кілька пачок печива та цукерок. У кімнаті Червоної красуні переклали продукти в речові мішки і пішли до виходу з підземелля.
Юрко звично натиснув на мідні блискітки. І знову хлопці опинилися в темній штольні. Тримаючись за стіни, помацки вони поволі пішли з старих каменоломень. У Вільховому гаю ще більше потемніло. З низько навислих хмар сіявся теплий дощ.
Хлопці без будь-яких пригод прийшли додому, склали продукти в Юрковій повітці і полізли спати на сіно.
Мати тепер щодня зранку ходила на роботу у ткацько-вишивальну майстерню. Уже зібрали вишивальниць, приступили до виконання замовлень. У майстерні всі новини відомі. Не стихали розмови про оточенця, якого видали поліції Юрко та Вовка. Дівчата півголосом, коли не було поблизу Марії Федорівни, переповідали страшні новини.
— Б'ють його в поліції, а він мовчить!
— Листа, кажуть, приніс Береговим від їхнього батька, а Юрко його тут же й спровадив у поліцію.
— І повірити страшно, що таке може бути. Виродок той Юрко, а не людина!
Мати приходила з роботи стомлена, знервована, пила відвар з коріння валеріани, намагалася приховати свої переживання. Ще й Юрка заспокоювала:
— Тримайся, хлопче, і нікому не відкривай душу! Нікому не довіряйся! Майєр на цьому не заспокоїться, гестапівці на провокації мастаки!..
Ще більше погіршали стосунки між Береговими і Галиною Іванівною. Після того як Юрко сховав Майєра та Штарка в льоху, вона майже не розмовляла з матір'ю, заборонила Лесі ходити у вишивальну майстерню, відмовилася брати молоко. Тепер, коли Галина Іванівна дізналася від жінок про подію з полоненим, вона зразу пішла шукати квартиру. Домовилася спершу із сусідкою бабою Лебедихою, що та візьме їх до себе зимувати, а вони, Галина Іванівна І Леся, навесні скопають їй город, посадять картоплю, забезпечать дровами. Хата в баби Лебедихи стара, тісна, скособочена. Важко буде в ній усім розміститися. Але Галина Іванівна ні на що не зважала, зупиняло її лише топливо. Де вона візьме в чужому селі стільки дров? І все ж думала лише про одне, хутчій знайти нову квартиру, триматися подалі від Берегових.
Під вечір до Галини Іванівни прийшла Марфа Солодовникова, Петрова мати, запропонувала переходити до них, обіцяла допомагати харчами.
— Хата у нас на дві половини, — переконувала Галину Іванівну тітка Марфа, — житимете собі окремо, ніхто вас не турбуватиме. І пасіка в нас є. Німці побили вулики, а ті, що були в лісі, лишилися.
Галина Іванівна поспіхом зібрала свої пожитки, зайшла до
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Таємниця Зоряної кімнати», після закриття браузера.