Читати книгу - "Повiя"

- I тобi тепер не страшно? - спиталася Христя.

- Чого ж менi страшно?

- А як же: як мати дiзнається? як у селi почують?

- Що менi тепер мати?.. Шкода, що буде побиватися стара, та що?.. Я тепер одрiзана скиба од хлiба! А в село я не пiду. Чого я там не бачила? Щоб кожне на тебе пальцем тикало? очi вибивало? Не тiльки свiту, що в вiкнi - за вiкном його бiльше!.. Є нас, Христе, таких усюди багато… живуть же! А пiсля свят поїду до панича на село… сама хазяйкою буду. Чорт його бери: пiшло життя шкереберть - хай iде! А йому, скурвому синовi, докажу. Тепер усе лащиться; тепер i назад; зоставайся, Марино! Хай все зле та лихе з тобою зостається! Що я тут? - наймичка, попихач. А там - сама хазяйкою буду… Своє господарство, свої корови будуть… слугу заведу… Приїжджай колинебудь у гостi, подивишся, якою я панiєю заживу! Оцього дрантя й на слузi не побачиш, - указала вона на невеличку дiрочку в платтi i взяла ще бiльше розiдрала. - А коли 6 ти бачила, що за лютий вiн був, як почув, що я поїду? Усе хапає з мене, усе рве, кида у сiни, носить у свою хату - i смiх, i лихо… Сказився, зовсiм сказився!.. - I, як сова у глупу нiч, хижо зареготалася Марина.

У Христi волосся знялося угору вiд того реготу. Червоне обличчя подруги, її блискучi очi злякали Христю.

На який час Марина замовкла, похнюпилась, а там… пiдвела голову i знову сердито заговорила:

- Ну, та й твiй добрий!

- Хто мiй? - боязко спиталася Христя, думаючи: невже вона це про панича закида? Невже вона що знає?

- Та вже ж не хто - панич! - скрикнула Марина. - Учора був у нашого… Грали там, спiвали… Наш хлебеснув та й почав жалiтися, як йому шкода мене, що вiн таки, мабуть, ожениться на менi… А твiй i почав вичитувати: i мужичка вона, i нерiвня! Що ти не перший i не послiднiй; не ти - москаль би знайшовся… Я лежу отут на полу, а менi усе й чутно з-за стiни. I таке мене зло взяло тодi! Так би, здається, схопилася, ускочила до їх та й учепилася кiгтями в його баньки!.. Мужичка! нерiвня!.. А вiн хто? великий пан? Хiба вiн як панич той живе? - як вовцюга сiрий! Вiн i з людьми не Знається, все б по шинках тинявся! Я б же, може, його хоч од шинкiв одбила!.. Не ти перший, не ти послiднiй!.. Вiн зна, хто був перший?! Москаль Знайшовся б!.. Я 6 нiчого не хотiла, якби тi москалi, як iтимеш вiд своєї попадi, звернули тобi, як курчатi, голову!.. - пригадувала то се, то друге Марина i все дедалi робилася лютiша.

Аж ось почулося: стукнули сiнешнi дверi, рипнули чоботи… Марина замовкла, прислухалася. Рип наближався до кухнi… Цокнула клямка, дверi розчинились, i в кухню уступив Довбня.

- А-а, здорова! - привiтався вiн до Христi. - Я й не туди, хто тут гомоне, аж се ось хто! От дiвка!.. От, а се?.. - безнадiйно ткнув вiн рукою на Марину.

- Поздоров, боже!.. - зло увернула Марина i замовкла.

- Кого?.. - запитався Довбня. - Зла твого?.. Ти й спершу була люта i згинеш такою!

- Я знаю одного дурисвiта, що радiв би, якби я й сьогоднi згинула, - ще лютiше вiдказала Марина. - Та якби бог слухав…

Христя сидiла, як на вугiллях, i ждала, що ось незабаром i здiйметься баталiя!

- Дурного чередника? - докiнчив Довбня Маринину поговiрку.

- Авжеж! - лютує Марина.

Довбня свiрконув очима, гiрко усмiхнувся i повернувся до Христi.

- Отож, як бач! Отак завжди… От ти сидиш тут, слухаєш, - розбери нас: хто з нас правий, хто винуватий? Хто кого займав? Хто кому перший гедза кинув?

Христя глянула i на того, i на другого, не знала, що їй казати. Марина виручила. Хитаючи головою i призро дивлячись, вона почала:

- Хто з нас перший гедза кинув? Ану, хто перший? Хто трохи не в ногах лазив, руки лизав, поки треба було?

- То давня рiч… - почав Довбня.

- Давня? - перебила Марина. Очi її, наче гострi ножi проти вогню, заблищали.

- Давня ж, давня… А сьогоднi… сьогоднi хто винуватий?

- А за давне хто винуватий? - у свою чергу спитала Марина.

- Та пiдожди, дай слово вимовити… Отак завжди!.. Ну - я! я винуватий! - скрикнув Довбня.

- А хто бiльше винуватий? - знову питає Марина, потроху одходячи.

- Ти! - одрубав сердито Довбня. - Ти нiколи путнього слова не скажеш! До тебе з ласкою, а ти - з серцем! Тебе просиш, а ти до бiсового батька посилаєш!.. Ти кажеш - женись. Хай по-твоєму буде! Та чи подумала ти, яке наше життя буде? I я з запалом, та й ти - огонь-петрович! Тобi слово, а ти - десятеро… Та ми порiжемось, дурко!

- Тепер, небiйсь, дуркою стала, а спершу то й розумною була!

- I спершу була така! Тiльки крилася, тiльки не показувала своїх зубiв перед людьми. А як показала, то й видно, що то за перець стрюкуватий! Марина тiльки важко зiтхнула та скрутнула головою.

- Уп'ять же й те, - почав знову Довбня. - Хто перший на розладдя пiшов? До кого жиди щодень швендь та швендь у хату та шу-шу, шу-шу?.. Питаю, чого то жиди унадились? - Та то коралi купувати!.. Ну, коралi - то й коралi. А виходить, що ти збираєшся їхати. Якийсь блазень з голодрабих полупанкiв, позарившись на твої очi, присоглаша до себе. Ти ж згодилася? Ти перша згодилася! I мене не спиталася. Сказала жидам: добре, поїду! А менi чужi люди про те довели… Так оце воно що?.. Менi, думаєш, легко було слухати? Легко, га? От ти й розсуди: що, якби ти була моя жiнка, а тут де не вiзьмись хвинтик з улицi… I ти чiпляєшся йому на шию! Гарно було б менi на те дивитися?

- Якби ж була жiнкою… А тепер я що?

- Жiнка! - скрикнув Довбня. - Що невiнчана? Плювать менi на те! Я тобi сказав, що не покину - i не кину! Тепер ти перша пiшла на розладдя; а якби ми були повiнчанi та ти се зробила… дивися!.. - Очi в нього запалали, пальцi якось скарлючилися. - От сими руками, на тому мiсцi, де здибав, так би й задавив тебе!