Читати книгу - "Останній пророк"

По коліна в прозорій воді плеса стояла нага дівчина. Час од часу згиналася, набирала до пригорщі води й виплескувала на себе сріблястим дощем. Краплини мінилися на сонці всіма барвами веселки й дотикалися мінливими перлинами дівочої шкіри. Блискотливими струмочками стікали вони по ніжності дівочих грудей, округлості живота, опуклості бедер… А збентежене плесо метушилося плямами гарячих полисків по її смаглявому тілі, від круглих колін до обвитої косами голови…

Так, це була Рут! Нова, ніколи невидана, неочікувана, несподівана Рут. Соняшна, промениста і прихолодна, зі спокусливими тінями в заглибинах пруживого тіла, з горяччю тепла на нап’ятих опуклинах — вона була дівчиною його мрій! Так, це за нею, лише за нею, тужило його серце, коли останніми днями шепотіли уста без слів: «О, яка ж ти красна, приятелько моя, яка же ти хороша, кохання прерозкішне!..»

Єгохананові спинився час. Притягуваний чарівним видом, він лише чимраз сильніше притискався до куща. Галузки затріщали. З коротким викриком присіла до води Рут. Ламаючи по дорозі перешкодливі галузки, втікав від потоку Єгоханан, забувши про обережність. Чув лише мелодію пісні і плюскіт сріблястої води та примружував очі, ніби затримуючи цим в уяві несподіваний образ великого ущасливлюючого збентеження.

Єгоханан тепер знав, за чим тужить. Боявся зустрічі й шукав її. Тисячами дрібних причин змушував себе оминати Деборину хату, уникати Рут. Але хоч як намагався — завше знайшлася тисяча перша причина, щоб побачити її. Заходив до хати і тремтів очікуванням. Намагався не дивитися на дівчину, не бачити її, але все ж бачив блиск дівочих очей, лукавість усмішки, й щось холоділо йому біля серця від приманливости Рутиного голосу. А коли зустрічався з її поглядом, запалювався полум’ям до корінців волосся. Тоді лише затинав нігті в долоні, змушуючи себе лишатися в хаті і не втікати. Спочатку боявся, що Рут здогадається, хто сполохав її при потоці. Але дівчина не подавала жадної ознаки, що може його підозрівати. Нічого не змінилося в її попередньому відношенні до Єгоханана. Лише сміється, здавалося хлопцеві, дзвінкіше й лукавіше дивиться в вічі, ніж раніше. А коли, сміючись, закидає голову дозаду, то її сміх починає перлитися знайомими тонами, в яких солодко-холодіюче серце пізнавало заклик царської пісеньки: «в запашному садку будемо ночувати…»

Розмовляв з Рут мало. Для довгих балачок було між ними замало притоки. Вона, старша від Єгоханана, була вже дівчиною на виданні. Що могла мати спільного від хлопця, та ще й майбутнього назорея? Обмінювалися словами лише про звичайні, буденні речі. Але Єгохананові й цього було досить. Як відтоді було вже для нього цілком досить солодкого явища її золотистого тіла, щоб серед своїх гордовитих думок не лишатися самітним. Тепер і на найдальших і найбільш відлюдних мандрівках по гебронських околицях не був уже на однині. Бо не лише між рядками Пісні Пісень причаїлося її паморочливе тіло. Воно було в обрисах далеких скель і в округлості кущів, в заломах кам’яних огорож і тінистих закутках левад. Під кожним жіночим одягом, у кожному заблиску лукавого жіночого зору була вже захована «княжа доня», чарівлива красуня наймудрішого царя. Вона, Рут, була всюди! Але найбільше серед пророків, вождів і героїв — улюбленців Єгохананових. Бо вона була й Міріям — Мойсеєва сестра, й Ревека — жінка Якова, й вельми прекрасна Сара — праотцева дружина. Це вона була варта праці і труду цілого праотчого життя на чужині, це вона була пророчицею Деборою — могутньою визволителькою — й чарівною Естерою, спокусливою Юдитою і солодко-притульною Рут! Рут, Рут! Ніжна, солодка, вірна й покірлива Воозова жінка! Не дурно ж і ти, дівчино, маєш це найсолодше ім’я!..

Тепер Єгоханан мимоволі ставав Рутиною тінню. Куди б не йшла вона, куди б не обернулася, — здаля або зблизька все бачила Єгоханана, що ніби навіть і не звертав на неї жадної уваги, немов лише випадково опинився на очах. Але жіноче відчуття вже сказало їй правду. І з соромливістю відганяла від себе думку про можливість його присутности біля потоку. Подобався їй. Від матері й інших жінок чула про нього або хвалу або заздрісні нарікання. Пам’ятала, як любив його дід, і як хлопець був невідлучним супутником останніх днів старого. Справді, був вартий дівочої уваги! Буде з нього найкращий юнак у Геброні. Але що з того? Назорей не для дівчат, і дівчата не для назореїв. Та й до того вже давно було умовлено, що восени видається вона за Озію, Небатового сина. З ним уже почала і сходитися на левадах… І, уявляючи собі Єгоханана на місці мужнього Озія, ще лукавіше блискала очима на зніяковілого Єгоханана.

Раз увечері западало сонце за грозову хмару. Знав, що початок літа лякає зливами, але дощ буває зрідка, бо хмари залишають свій грозовий тягар ще над Великим морем. Але після спеки дня все причаїлося в очікуванні прохолодної вогкости й миротворчого вечора. Гнаний цією тишею пішов Єгоханан на леваду. Сів під кам’яною огорожею, вигідно спершись плечима, щоб розглядатися по притихло-напруженій кружині, пустити на привілля гарячі думки. Швидко темніло. На розмажжі ясніючого західнього неба і чорної хмари тремтіла жаринкою перша зірка. Єгохананові здавалося, що то Рутин мінливий зір надить його на далекі межі й обіцяє там сповнення недомріяних бажань. Сидів і дивився, як темніло небо, як родилися зорі — Рутині очі, як погрозливо кублилися й розтавали між ними ворожі хмари і затиралися невиддю обриси далечини. Довкола була тиша гарячого вечора, наповненого тріскотнею цикад.

Од