Читати книгу - "Засвіти"

Сірко слухав суперечки, роздумував над ними, хмурив чоло, грав жовнами, ніби гриз їх, оцінював і осуджував полемістів, і незрозумілим клубком все те моталося в думках, з’являлося і зникало, ні разу не виявившись у щось певне, видиме, ясне... Отож, невдоволений тим і повільним доланням довгого шляху, він намагався думати про щось інше, своє, відставав або виходив наперед отого балакливого гурту, щоб зосередитися, усамітнитися.

На самоті, яку він облюбував ще в Січі, думалося краще, бачилося яскравіше. Згадався шлях його із Січі, писар Семирозум і дні, протягом яких вони добиралися до Трахтемирівського монастиря з приношеннями від Січі. Аж усміхнувся собі, згадавши все те. Переодягнувшись у селянські свитки, із закинутими на плечі навмисне полатаними торбами і писар, і він, і старий сліпуватий кобзар Глек пробиралися манівцями та нетрищами, щоб не потрапити до рук жовнірів, що нишпорили по хуторах та селах, стовбичили на перехресних шляхах, сиділи на перевозах і поромах, хапаючи кожного підозрілого, як злочинця... Ні, є-таки щастя в людей, бо пробралися і добралися вони щасливо до монастиря, хоч і нелегко те далося.

Є щастя, бо і вибралися вони із Січі тоді теж лише завдяки йому. А так. І зараз, згадуючи, чує, як мороз поза шкірою йде. Гуготіла, як пожарище, як розбитий пень-вулик, Січ, оточена довкруж і реєстровцями, і жовнірами, що вернулися зі шведського походу... Бурлило радницьке коло, колотилося і кипіло... Підступом, з допомогою підісланих Конецпольським «втікачів» знову був взятий Кодак, завдяки зраді виданий ляхам, батько Сулима, закутий у ланцюги з кількома вірними йому побратимами і відправлений до Варшави... І хоч всі говорили тоді про приязнь до нього короля, ба навіть папіжа римського, хоч мав нещасний надію, мабуть, і сам потаємно, як говорив те якось своєму синові, четвертували його єзуїти, доказавши вже в котрий раз свою хижість і підступність, свою нелюдяність і непримиренність...

Хрипло, деренкувато кричав з мажари посеред радниці до натовпу колишній побратим Сулими Павлюк-Бут, його безладно доповнювали Шкурай, Скидан та Биховець, а всіх разом освистували поплічники Томиленка і Онишкевича, що стояли, хизуючись, попереду згуртованого ними юрмища реєстровців і перекинчиків... Дивно, що серед перекинчиків були і оті голодранці та гультяї з Книшем на чолі... Злигалися дуки і п’яна голь в одну упряж, ось і розбери тепер, з ким у тій святій звитязі йти... Ось і второпай...

За покритим китайкою столом сидів тоді блідий і ожурений писар Семирозум, поруч нього мовчазно дивився на розкладені безладно по столі перначі, булаву й клейноди Дмитро Гуня, щось перемовлявся тихо з отцем Данилом Риндич... А юрмище бушувало і ревло, гучало і клекотало, поки надвечір аж не вибрали з горем, з бідою в сварках гетьманом Василя Томиленка, а писарем — Онушкевича... «Заціпила зуби Січ,— глибоко зітхнув Сірко,— заніміла в злобі і незлагоді, як ніколи ще, та й ніч стріла...»

Виїхав прямо в темінь за Дніпро зі своїми прибічниками Шкурай, за ним до сходу місяця вибралися Скидан, Биховець і Сава Кононович, а вже потім — Павлюк-Бут, писар Семирозум, отець Данило та він, Іван Сірко... Пішли, як у яму, за дев’ятьма куренями низовиків на Базавлук. Пішли будувати і обживати нову фортецю, усе ще не вірячи тому, що сталося... Пішли від братовбивства...

Десь катували Івана Сулиму і побратимів під ревище уродзонної шляхти, правився в берлинах із гамором і гомоном в супроводі жовнірів і пахолків для розваг молодий Стефан Потоцький у Черкаси, десь трясся у тарадайці воднокінь, яко місіонер, легат папський, шпиг і зглядця, у Фастів новий біскуп, везучи і смирну, і ладан, що мали спаяти два народи в одній ойчизні, а в Києві братства і духовенство відбували панахидну відправу по «убієнному рабові божому Іоаннові», і ченці, спудеї, хористи співали «Пісну тріодь» так, що вона й нині ще звучить у Сіркових вухах батьковим Сулимовим криком...

...За тиждень чи два Павлюк-Бут, зібравши ватагу охочекомонних, подався в поміч ханові Інаєт-Гіреєві проти султана, в надії отримати її взаємно, коли дійде до походу на ляхів, а він, Сірко, відпровадивши отця Данила в Чигирин до сина Йосипа, з писарем Семирозумом вийшли на Зарубці, в Трахтемирівський монастир... «Так, так!.. Тобі гетьман Сулима заповідав передати і січові, і його скарби та майно, коли що до чого»,— згадувалися слова отця Данила, сказані ним на прощання в присутності Семирозума.

«Авжеж, не сумнівайся в тому, сину!.. Істинно так було!..— втовкмачував в нього віру писар сумовитим голосом.— Варта попереджена про те самим отаманом-покійником і певна. Та й Корній Слимаченко, твій батько, повторив того наказа Сулими під святим хрестом...»

Сірко ледь здушив у собі ридання при отих згадках.

Крокуючи в оцьому гурті «веселих бовдурів», як охрестив їх про себе Сірко, він не радувався тим скарбам, а скорше печалився, бо не було більше коло нього мудрого, чесного і знакомитого батька отамана, не було порадника і взірця.

Подорожани проминули якраз Лелеву могилу, звернули з Яготинського потрутня-путівця попід Супоєм стежкою на Богдани, як з вибалка їм назустріч показалося кілька жінок з клумачками через плечі. Обідрані, замурзані, напівголі їхні підлітки ледве плелися обіч, тримаючись вервечкою за спідниці старших прочан. Попереду човгала, переставляючи корчастий ціпок, скоцюрблена, зовсім зігнута, з пожмаканим лицем бабуся. Не доходячи до молодиків, жінки очікувально спинилися обіч, перехрестилися, і, коли ті порівнялися з ними, бабуся прошепелявила:

— Бог у поміч і щасливої вам путі, діти мої!..

— Щасливої, вої! — підтримали її, доземно кланяючись, і решта прочан.

— Спаси біг і вас, дорогі прочанки,— відповів поклоном за всіх передній, Гнат Шульга.

— На прощу, либонь, путь ваша? — поспитав Мартин Пушкар, розглядаючи порепані