Читати книгу - "Охайні прописи ерцгерцога Вільгельма"

бо він звернув на шлях, який якнайбільше недоцільний для української державности. За головного дорадника взяв він собі кадета, котрий в душі стоїть на російській орієнтації, на старостів покликав самих москалів. Не диво, що московський дух повіяв по містах. В Єлизаветі, наприклад, припинили друкувати українську ґазету, а на її місці виходить московська. Вольних козаків, котрих на півдні України зібралося за Ради три полки, казав гетьман розв’язати. Боїться український гетьман українського народу.

А все-таки я вірю, що Україна як держава є, і її вже з того шляху не повернуть, хоча би і як перли в обійми „єдиної-неділимо'і“.

Гетьман української армії не зробить. Український мужик не дасть свого сина Скоропадському. Вояків-ляндскнехтів він назбирає. 40000 російських офіцерів, як не більше, викинених з Росії, живуть тепер на Україні. Вони всі голодують. На всяку службу вони готові. З них може Скоропадський зложити щось на зразок війська, тільки українським військом воно не буде. Прийде, боюся, ще до кривавої розправи між ляндскнехтами, бувшими вольними козаками і тими свідомими українцями, котрі вернулися з полону.

Гетьман покладає великі надії на галичан, котрі, на його думку, найбільш національно свідомі.

Єдине, чим справді нема як дорікнути гетьманові,◦— це його турбота про культурний стан держави. Він подбав навіть про те, до чого так і не дійшли руки в Центральної Ради і заснував український державний університет, виділивши для нього найкращі модернізовані будівлі Державної артилерійської школи поблизу Шулявки.

Під час нашої зустрічі гетьман здався мені стомленим, але я тоді ще не знав, що в його родині нещодавно сталася велика трагедія: від запалення сліпої кишки помер трирічний син, а у дружини від переживань стався викидень.

Під час тої розмови Скоропадський спитав мене, чи я знаю німецьку, а коли почув, що знаю добре, дуже втішився і запропонував поїхати з офіційною делеґацією до Німеччини як перекладачеві й секретарю. Я погодився і поїхав. Делеґація мала подати проект будівництва королівського каналу, який сполучив би Віслу з Дністром. З цілої делегації майже ніхто не володів іноземними мовами. Перший же делеґат почав свою промову російською. І тут із місця в залі підвівся старенький німець і попросив голосу.

— Яку саме державу ви репрезентуєте: Росію чи Україну? — запитав він.

— Зрозуміло, що Україну, — відповів наш делеґат.

— То чому тоді розмовляєте по-російськи?

— То все одно.

— Думаю, що не все одно, — сказав німець. — Я народився в Україні, бо мої батьки були колоністами там, а потому вчився в Петроградському університеті, тому добре знаю, що між російською і українською є колосальна різниця. Одначе коли для вас як українського представника це все одно, то хай так і буде.

Німець виголосив усе це російською, вважаючи, що в делеґації ніхто не розуміє української. Так безславно почалася ця справа і не менш безславно скінчилася, бо, розглянувши проект каналу, німці не прийняли його, визнали непродуманим і навіть романтичним. Натомість показали свої проекти, які справді були розроблені значно ретельніше».

За умовами так званого «Хлібного миру», який у 1918 році підписали німецькі, австрійські й українські дипломати, Україна, яку було визнано незалежною, мала за це постачати Німеччині та Австрії продовольство. Та це часто перетворювалося на відвертий грабунок селян. Вільгельм уважав підписання цього миру одним із найбільших тріумфів української міжнародної політики, та в реальному житті все виглядало зовсім не так привабливо.

Народне невдоволення наростало. Попри особисту симпатію до гетьмана, Іван писав Вільгельмові про становище влади Скоропадського доволі невтішні речі: «Гетьман — інтеліґентний чоловік і особисто чесний, тільки, здається, слабого характеру. Підлягає в усьому німецьким впливам. Якби він завів аграрну реформу, то вмить мав би за собою цілий український нарід. Але аграрна реформа ні йому, ні німцям не до шмиги. Гетьман має на Україні 40000 десятин. Його військовокомандувач Герман фон Айхгорн — не багато менше. Айхгорн жонатий з російською графинею Дурново, а Скоропадського жінка — також Дурново.

Те, що писали про 25 десятин із давніх царських, монастирських і великопанських маєтків, якими мають наділити безземельних мужиків, то се тільки балаканина. Не то, що ніяких законів не провели в сій справі, але і проектів закону не видко. За дозволом гетьмана, роз'їзджають по Україні німецькі відділи і насаджують силою панів назад у їхні посілості. Те, що мужики зорали і засіяли, має відтепер належати до пана. Мужики бунтуються. Доходить