Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вогняна зима 📚 - Українською

Читати книгу - "Вогняна зима"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вогняна зима" автора Андрій Анатолійович Кокотюха. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 126
Перейти на сторінку:
class="book">Не треба помирати.

Удома чекає Женя. Вони давно знайомі. З дитинства. Усе життя, просто не знали цього. Ні він, ні вона. Женя. У неї м’яке волосся, воно приємно пахне й дуже кумедне, коли голова мокра, стирчить у різні боки. Так вона схожа на мокру мишу. Шкіра. Гладенька, на спині три родимки. Коли гладиш, пучки пальців чіпаються за них. Це приємно, хочеться проводити там ще раз, ще, ще. А ще вона любить… Що вона ще любить… Він же знає Женю давно… З дитинства… Просто ніколи не мав сміливості сказати їй це. Прийде додому й скаже. А він прийде. Він повернеться, бо на нього чекають.

Той, на кого чекають, завжди…

Кричати не соромно.

Дихання.

Зовсім не сморідне, навіть приємне. Апельсин. Він жує апельсинову жуйку. Весь час її жує. Можна почути, як ходять щелепи. Треба націлитися на цей звук, тільки на нього. Зосередитися, думати про щось одне, інакше холод та біль переможуть.

— Хто фінансує «Правий сектор»?

Він щось каже у відповідь. Видавлює слова разом зі стогоном. Не контролює сказане. Почуте не подобається тому, хто жує апельсинову жуйку.

— Тобі яке вухо відрізати? Праве, ліве? Яке ти краще жуватимеш? Яке смачніше, Костя Стогов? Кажи! Яке. Вухо. Тобі. Відрізати.

Кричати не соромно.

Скільки він уже в цій темряві — годину, три, дванадцять? Яка доба пішла… Яка різниця…

Щось гостре вже коле в паху. Там шкіра тонша, кілька порізів, ніби павутинки, там стікає тепла крівця.

— Ні. Ти не все сказав. Ти нічого нам не сказав, Костя Стогов! Я хочу почути від тебе правду. Ти її знаєш. Усякий, там, у вас, на Майдані, її знає. Хто дав наказ убивати міліціонерів? У кого списки на ліквідацію? Їх складає «Правий сектор»?

Котя вже не стежив за своїми словами. Тим, кого він не бачив, напевне, усе одно, мовчатиме він, кричатиме чи говоритиме.

Знову апельсинове дихання.

— Для чого ти це робиш? Тебе ніхто не бачить, Костя Стогов. Ніхто, розумієш? Не бачить і не чує. Ти не хочеш говорити нам правду. Багато балакаєш. Про себе вже все розказав. Просишся. Нормальний же мужик, не хочеш помирати тут і отак. Послухай, ти крутий. Здорово тримаєшся. Молодець. Тепер скажи, дуже просто: кого ти знаєш із «Правого сектора»? Хто фінансує Майдан? Скільки зброї в Будинку профспілок? Три питання. Усе інше — дурне, чуєш мене? Три правильних відповіді — і відпускаю. Слово офіцера, я особисто тебе вивезу звідси.

Кричати не соромно.

— Ти мученик? Ти хочеш бути мучеником? Ти в Бога віриш? У тебе був хрестик, але це нічого не значить. Ти віруючий? Ти знаєш, що мученик, великий мученик, тільки один? На всі часи — один. Мучеників розпинають на хрестах. Ти хочеш так? Хочеш піти до кінця — чи скажеш? Добре, Костя Стогов, тільки одне питання. Одне — і все. Скільки бойовиків у «Правого сектора»?

Кричати не соромно.

Холод і біль.

У Жені родимки на спині.

Ось як дихає смерть.

Апельсинова жуйка.

Смаленим пахне. Так шкіра горить, коли сильний опік.

Нарешті — тиша. Тиша…

Алла. Вечірка

Вона запізнилася.

Спершу не хотіла йти взагалі. Забула, що бувають дні народження, уже не кажучи про якісь там інші свята. Проте Віті Залевській чомусь не хотілося відмовляти. Тим більше, коли вона дзвонить сама й запрошує таким тоном, ніби Алла Дорош — близька родичка. Ближче нема, ледь не рідна сестра, навіть узагалі близнючка. І через те не має права не приходити.

Віта не тиснула, не наказувала, не вмовляла. Говорила звичайно, як завжди. Це сама Алла чи не вперше від часу їхнього знайомства зрозуміла: Залевська спілкувалася в подібній манері завжди й з усіма, із ким тримала рівні стосунки. Звісно ж, із керівництвом на роботі Віта поводилася зовсім інакше. Проте це нормально, субординація була, є й буде в усьому світі. Ішлося про приватне спілкування. І особливості тону — коли розмова ведеться з позиції, ніби їй усі винні й світ обертається довкола

1 ... 90 91 92 ... 126
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вогняна зима», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вогняна зима"