Читати книгу - "Чумацький шлях"

– Що ж ми вирішимо? – спитав командуючий.

– Атакувати! – коротко відповів кошовий.

– Сили все-таки не рівні. У турків більше гармат.

– Дозвольте мені слово мовити? – втрутився Поль Джонс.

– Кажи, адмірале.

– Щоб урівняти сили, ми не повинні вести довгу гарматну дуель, а йти зразу ж на зближення з неприятелем і брати його на абордаж. Гадаю, в рукопашному бою ми матимемо перевагу. Окрім того, ще перед сходом сонця, в темряві, ми повинні підійти якомога ближче до ворога і першими відкрити вогонь. Це приголомшить турків…

– Розумна думка, – зразу ж погодився Сидір Білий. – Так і зробимо!

Нассау-Зіген мовчав: удавав, що думає, зважує. Він і справді думав, зважував і… злився. Перед його внутрішнім зором пропливало все його життя: війни, безконечні дуелі, що найчастіше закінчувалися примиренням, кругосвітнє плавання, під час якого на острові Таїті він мало не загинув, бажаючи стати (і міг би стати!) королем таїтян, потім подорож до Африки, цього таємничого чорного континенту, де зустрічався на ловах сам на сам з тиграми та левами. Нарешті, остання війна Франції проти Великобританії, коли він, на його думку, мало не відібрав в англійців Гібралтар… Скільки пригод, скільки разів заглядав смерті в очі! І чого досяг? Багатства, почестей чи лише скандальної слави? А літа тим часом помаленьку пливуть і пливуть. А з ними й гроші з дірявих кишень… І залишилось одне ім’я – принц Нассау-Зіген… Потім доля закинула в Польщу – і тут вона усміхнулася йому: в нього закохалася молода і багата вдова польського магната Сангушка. Здається, чого ще треба? Так ні ж – у голові тіснилися нові прожекти. Як створити торгову компанію для сплаву по Дністру польських товарів і вигідно продавати їх у чорноморських містах? Цей новий прожект, як тепер він розумів, нездійсненний, привів його на Україну, познайомив з Потьомкіним і кинув у нову авантюру. Знову – і вкотре! – доводиться ризикувати головою за чужі інтереси! А власні? Єдина втіха – слава! Задоволене самолюбство! Але й тут на перешкоді стає якийсь авантюрист-янкі, що повчає тебе флотоводському мистецтву. А хто він? Самоучка! Однак подає слушні поради. Тут нічого не скажеш! Хоча й образливо, та варто до них прислухатись…

– Гаразд, так і зробимо, – нарешті вичавив із себе адмірал. – Готуйте людей до рукопашного бою! Сигнал – потрійний рев водяного бугая.

На лиман налягла густа пітьма. Опівночі від флагманської чайки відчалив легкий двовесельний човен. В ньому сиділо двоє – запорожці-побратими: Івак на веслах, адмірал – біля стерна. Весла обмотані ганчірками і безшумно опускаються у воду.

Каюк зразу ж узяв напрям на турецьку ескадру.

Ще звечора Поль Джонс запримітив, що турецький флагман «Мелекі-бахрі» («Володар морів»), сорокагарматний чотирищогловий корабель зі штандартом капудана-паші, став у центрі, серед сторожових корветів та бригів. Коли б пощастило спалити його, а ще краще взяти на абордаж і знищити команду разом з капуданом-пашею, то це дуже полегшило б розгром усієї ворожої ескадри.

Ніч була тиха, парка і темна, віщуючи зміну погоди, як це часто буває на півдні. Івась укладав у весла всю свою молоду силу – і човен швидко наближався до неясних силуетів ворожих кораблів.

Обоє мовчали. Жодного сплеску, жодного слова. Розуміли, що необережний звук може викрити їх і вся ця ризикована затія в одну мить закінчиться смертю або полоном.

Поль Джонс дивився вгору. Все не те, не те, – все двощоглові або трищоглові вітрильники. Видно, трохи збочили, збилися з курсу… Та ось на тлі неба вималювалися контури великого корабля. Чотири щогли, два ряди гарматних жерл. Він! «Мелекі-бахрі»! Флагман Гасана-паші!

Адмірал скеровує човна до борту флагмана. Івась наставив руки – і човен м’яко причалює до корабля. Адмірал дістав з кишені грудку крейди і, піднявшись на повний зріст, намалював великий білий хрест, а нижче написав: «Спалити!» Потім, обпливши довкола корабля, поставив на його бортах ще три таких же хрести і лиш після того повернув стерно на зворотний шлях.

Їх ждали, допомогли піднятися на борт. Поль Джонс направив посланців до Нассау-Зігена та кошового, просив всією силою обрушитися на турецький флагман, помічений хрестами.

До умовного сигналу вже не прилягав – боявся проспати. Знав, що і на всіх суднах дозорці не сплять, вслухаються в ніч – ждуть сигналу. Перед самим світанком пролунав рев нічного водяного птаха – бугая:

– Бу-у-у! Бу-у-у! Бу-у-у!

І враз вся російська та запорізька ескадри ожили. Моряки, що спали просто на палубі, швидко прокидалися, хапали зброю, ставали на свої місця, піднімали вітрила, а веслярі на галерах, чайках та байдаках сідали до весел.

– Вперед! З Богом! – подав голос Сидір Білий.

Уся гребна запорізька ескадра рушила. Однак тут же з важких вітрильників пролунали стривожені голоси:

– На Бога! Зупиніться! Ми стоїмо на місці! Ми не можемо зрушити! У вітрилах ні жмені вітру!

Отаман