Читати книгу - "Мир хатам, війна палацам"

— Абсолютно приєднуюсь до цієї розумної репліки! — поквапився докинути й П'ятаков, зневажливо всміхнувшись у бороду. Поправивши пенсне, він додав: — І взагалі у допризовників найбільше — однозарядні берданки. З ними тільки качок стріляти над Конче–Заспою!

Перебіг сміх між членів президії, але Іванов відказав:

— На качок — вірте мені, я теж мисливець, — краще ходити з двостволками центрального бою. А з берданки військового зразка качки не встрелиш, товаришу П'ятаков: калібр не той. Якщо замість кулі засипати шроту номер дванадцять, то годиться на куликів та бекасів. На качок, — голосніше і навіть з викликом сказав він, — берданка не годиться, але на ворога і берданка — зброя! У війні за визволення Болгарії російський солдат, отой «мужичок», як ви кажете, озброєний був тільки берданкою, але російська армія вийшла переможцем!

— Правильно! — загукали з зали. — Давай берданки!

— А в гімназистів, — гукнув Саша Горовиць з президії, бо він був членом комітету, — японські карабінки все одно треба забрати! Не забувайте про вчорашню демонстрацію: з гімназистів готується гвардія контрреволюції!

Лія Штерн кинула оком на ґулю на стриженому Сашиному черепі, посміхнулась, але зразу й поморщилась, повівши плечем: на плечі в неї теж щеміло садно від скаутівської патериці.

— Це теж аргумент! — гукнула вона. — Самим озброїтись, а потенціального ворога — роззброїти!

— Прошу слова! — знову вихопився Боженко.

Але Іванов на трибуні звів руку:

— Вірно! Японські карабінки ми, арсенальці, теж приймемо: чудова конструкція — б'ють на чотири тисячі метрів. — Він раптом посміхнувся. — Дістануть з Печерська аж до штабу Оберучева на Банковій…

— Іванов! — зойкнув П'ятаков. — Закликаю тебе до порядку! В твоєму недоречному жарті — заклик до авантюри! Коли б це сказав не ти, я б кваліфікував це як… провокацію!

В залі невдоволено загули, і П'ятаков похопився зм'якшити свої слова. Він примусив себе теж вдатися до жарту:

— І чим же ви стрілятимете? Теж — шротом номер дванадцять?

— Ні, — відповів серйозно Іванов. — Буржуй — не бекас: на буржуазію потрібний більший калібр.

— Де ж ви його візьмете? — глузливо під'юджував П'ятаков. — Може, пошлете депутацію до японського мікадо, щоб відпустив вам набоїв на буржуазію?

— Мені слово! — зірвався Боженко.

— Арсенальці допоможуть, — знизав плечима Іванов. — Поставимо на верстати новий калібр і будемо в надурочний час стругати японський патрон.

На ці слова в залі знову пішов безлад. Учасники зборів гукали, схвалюючи ідею Іванова, — марно калатав у свій дзвоник П'ятаков.

Особливо шумливо поводився гурток партійної молоді — зовсім невеличкої студентської групи в київській організації більшовиків. Крім Саші Горовиця, Лії Штерн та Леоніда П'ятакова, у цій групі були ще Лаврентій Картвелішвілі, Ян Гамарник, Довнар–Запольський, а також Віталій Примаков. Примаков, правда, студентом не був, бо пішов на заслання ще з шостого класу чернігівської гімназії. Але, повернувшись минулого місяця з Сибіру, зразу взявся готуватись до екстернату на атестат зрілості і вже придбав собі новенький студентський кашкет. Запальний промовець, він у міському комітеті працював постійним агітатором.

Студенти сиділи тісним гуртком — крім Горовиця, що був у президії, — і на все реагували голосніше, ніж це було б потрібно, з якимсь школярським бешкетництвом.

— Го–ло–су–ва–ти! — скандували вони ще й притоптували ногами. — Про–по–зи–цію го–ло–су–ва–ти!

Гуртка студентів тримався й Володимир Затонський — викладач хімії в політехнікумі. Від студентської корпорації він ще не відійшов, закінчивши політехнікум незадовго перед війною. Як і більшість студентів, він носив бороду — борода в нього була густа, аж до очей, але був у військовій формі: мобілізований до армії, він служив зараз в інженерній частині Київського військового округу.

Затонському пощастило на якусь мить привернути увагу зборів: ставши на стілець, він дав щось подібне до технологічної довідки:

— Японські патрони на крупному січеному поросі. Абсолютно можливо пристосувати і нашу артилерійську «вермішель», якої в Києві скільки завгодно. Та й робити таку «вермішель» — ерундистика! В п'ятому році її робили в лабораторії політехнікуму з двома колбами і трьома ретортами — і постачали всі бойові дружини!

Навести лад П'ятакову так і не пощастило — він сердито жбурнув свій дзвіночок геть. Але урвати гамір спромоглась жінка, що сиділа поруч з ним у президії, — суворого обличчя, десь, певно, і суворого життя жінка, в англійській кохтинці з високим коміром і звичайним чоловічим галстуком.

Це була Євгенія Богданівна Бош — лідер київських соціал–демократів ще до війни, з еміграції вона повернулась нещодавно, разом з П'ятаковим. Київські більшовики обрали її керівником обласної організації.

— Товариші! — сердито крикнула Бош. — Це ж несерйозно: берданки, двостволки центрального бою! Ми —