Читати книгу - "Вітри сподівань"

Омелько з радощів, що так легко вдалося відкупитися від Ілька та й десятник уже не зиркав сердито в його бік, затягував найгучніше. Після одної пісні затягнули й другу і не помітили, що вже і їхній табір з’явився попереду. Пригостили Мирона Набоку пухкими перепічками[85] і повели коней до озерця обмити з дороги.

Невдовзі під Старокостянтиновом почали збиратися полки, сотні, загони, а здебільше гурти озброєних чим попало селян, міщан, котрі чекали, що от-от підійде першорядне військо гетьмана і всі вирушать на Польщу. Назар Гунта посилив варту, а то як він полюбляв говорити: «Коней крадуть і свої!» Більш-менш придатні місцини були заповнені повсталими селянами, — без коней, возів, а то тільки з косами або киями.

Робити роз’їзди далеко від табору не було потреби, і десятка Голоти раділа з того, що отаман велів виїздити за три-п’ять верст від табору, коням — вигул. Вночі охороняли свій обоз одночасно по три десятки шаргородців. Голота опісля таких нічних дозорів являвся до отамана звітувати.

— Пане Назаре, краще б ми неподалік з ляхами отаборилися. Від своїх тяжко щось зберегти, на одному возі мішок з таранею сперли, винен, — одного ранку звітував невесело Санько.

Назар Гунта здивовано на нього поглянув і пригрозив:

— Ще один лантух пропаде, хоч з висівками, — особисто відшмагаю!

Санько, немов ошпарений кропивою, метнувся від отамана і поспішив до своїх вояків. Після важкої ночі хлопці, смачно поснідавши, збиралися спати, підшукуючи, де ліпший буде холодок. Титикало носився з оберемком сіна, приміряючись, поглядав у бік сонця, аби довше полежати не на пригріві, а в затінку. Санько, тільки-но побачивши першого з його гурту, а це був Ілько, накинувся з лайкою:

— Укладаєтеся, боки будете відлежувати! А на мене отаман вже киї наказав вирізати, цуценята підсліпуваті!

Хто вже встиг укластися, й ті підхопились, немов заскочені вихором.

— Пане десятнику, ми що ж, нічку цілу очей не змикали… треба і надолужити, — обізвався з образою Ілько.

— Спати будемо, набирайтеся сили! Якщо цієї ночі поцуплять у нас хоч палицю, Гунта на мені злість зжене… — вже іншим тоном завершив розмову Санько.

Після полудня Набока з Голотою майстрували з гілляччя якусь химеру, але в них ніхто нічого не допитувався, кожний готувався до нічної варти як міг. Санько наказав усім, хто мав луки, приготувати їх до ночі і також приготував свій, а на стрілі змінив наконечник на тупий. Ілько ще до темряви допоміг Санькові встановити два опудала, які в темряві матимуть вигляд немов прихилені до дерева вартові. Далі Санько забрався в хуру, де був принадний харч з таранею та пострямою. Підняв пологи з обох боків і, зручно влаштувавшись, почав вслухатися в нічне різноголосся.

Вслухаючись у це чарівливе звучання всього живого, яке хотіло про себе заявити цієї ночі, Санько в роздумах поринав до Шаргорода. Не втрачаючи пильності, він подумки пестив свою Софійку, пригадував кожну рисочку на її обличчі, а рука тягнулася в порожнечу, відшукуючи принади коханої. Ось він нібито чує биття їхнього первістка, і Софійка все міцніше притискає його долоню до свого живота. Санькові й хочеться притиснутись міцніше, але він боїться завдати шкоди їхньому маляті. Але Софійка все сильніше притискає його руку до себе, і тут він розуміє, що вже спить, і, прокинувшись, відчуває, що на його руку тисне мішок зі збіжжям, який зсунувся донизу. Холодним потом вкрилося чоло Санька, і шалена думка вдарила в мозок: «Заснув, заснув… Не бачити мені мого маляти, ані коханої моєї. Проґавив усе, пропаду…»

Ніч ще не скінчилася, і він сторожко вибрався з хури та, підлізши під неї, знову почав прислухатися до звучання та шарудіння створінь, які повзали всюди. Нічого підозрілого він не почув, а бачити не було чого, бо місяць сховався на заході. Та ось ледь-ледь посвітлішав небосхил, і деякі неяскраві зорі поглинула світанкова імла. «Борони Боже, мене від зла, захисти від нічних злодюг, не дай моїй душі згинути за чужий гріх», — почав про себе молитися Санько. Та внутрішню молитву перебило незрозуміле шарудіння, йому здалося, що на сусідньому возі відхилився полог і щось темне шмигнуло під нього. Ось він уже бачить неподалік ним же самим встановлене опудало, і більше нічого його гострий зір не помічає. Та немовби знову якась тінь промайнула побіля того