Читати книгу - "Вовк-тотем"

Декілька найбільш досвідчених мисливців, які найкраще володіли мистецтвом накидання аркана, тримали свої жердини підвішеними над вовчою зграєю і коли якийсь із вовків вистрибував, щоб кинутися на ворога, хтось із швидких на руку й на око мисливців закидав аркан, і не важливо, чи потрапляла в петлю голова сірого, чи його тіло, чи зад, зашморг на ньому затягувався швидко й міцно, і тоді вже на нього кидався якийсь собака й перегризав йому горло.

Молоді інтелігенти разом із жінками й дітьми перебували в південній частині ланцюга. Ченя і Яна Біліґ відправив на середину схилу на південному заході — тут було достатньо високо й можна було бачити весь загін. Хлопці сильно переживали, мабуть, ще дужче, ніж колись глядачі різних видовищ у Колізеї. З одного боку, вони сподівалися, що якийсь вовк вискочить із оточення прямо на них, і тоді вони не змарнують нагоди заарканити його, однак з іншого боку вони переживали, чи зможуть влучити в сірого з першого разу, адже степові вовки швидкі, й реакція в них відмінна, тож можливості для повторного закидання аркана вони не дадуть. Однак, на щастя, маса собак усередині ланцюга оточення й ланцюг мисливців мали значну перевагу в кількості, тож вовкам було важко тут прорватися.

Проте поступово майстрам закидання аркана вдалося один по одному витягти з поля бою великих вовків, і найлютіші собаки, один по одному, їх загризли. Тоді зграя видала якийсь хрипкий шалений рик і відразу ж змінила тактику — вони більше не підстрибували перед кидком на ворога, щоб його загризти, а намагалися задушити собак, опустивши голови, щоб мисливці не могли накинути на них аркан.

Чень Чжень оглядав у бінокль кожну деталь битви. Він помітив, що вовки в зграї, хоча й були затиснутими з усіх боків, усе одно не втрачали розуму. Вони не були невігласами, які прагнули тільки здобувати, але не втрачати, а всіма способами намагалися завдати шкоди основним силам у загоні — собакам. Зграя розподілилася на групи по три-п’ять вовків, які діяли спільно, швидко люто пускали в хід свої зуби і за один раз прокушували горло наскрізь, тож усі пащі були закривавлені. А кілька величезних вовків удалися до найбільш жорстокого способу ведення війни, який відомий вовкам монгольського степу: за легку рану свого товариша вони відплачували важкою, а за важку — позбавляли ворога життя. Вони спеціально підставляли собачим зубам такі місця, рани на яких не могли їм зашкодити, а потім, не звертаючи уваги на свої рани, сміливо кидалися в атаку й люто вгризалися собаці в горло або в живіт. Хоча великі вовки всі були закривавлені, перекинути вдалося небагатьох із них, однак великі собаки одна за одною опинялися на землі й виходили з битви, а поранені собаки жалібно вили й скавучали, аж серця воїнів розривалися. Після десятка таких сутичок зграя раптом поступово почала брати гору, і якби собаки остаточно злякались, вовки б одразу об’єднали свої сили і почали б тиснути на всі боки та прорвали б оточення.

Проте цієї миті Старий Біліґ, який перебував поблизу внутрішнього кільця оточення й посилав назовні накази, раптом закричав: «Бар! Бар! Уперед! Уперед!», жестом показуючи при цьому відступити. Чень Чжень і Ян Ке відразу зрозуміли наміри Старого і також, мов божевільні, почали кричати: «Ерлан! Ерлан! Уперед! Уперед!» Обидва велетня з червоними від люті очима зрозуміли команди й жести господарів, обидва разом відступили, підвиваючи, на кілька кроків, швидко змінивши тактику, і, мов скажені, кинулися в середину зграї на найбільшого вовка. Ерлан виявився швидшим, тож першим збив сірого, аж той відлетів на тридцять-сорок метрів, однак не повалив його, тож хижак тільки крутнувся на землі й знову став на ноги. Однак у цей момент лютий і важкий Бар, ніби потужний таран, бухнувся прямо на нього, і ватажок полетів обертом, двічі чи тричі перекинувшись, а Ерлан, не чекаючи, поки він підведеться, а інші собаки тим часом прийдуть на допомогу, самотужки вклинився в вовчу зграю і одним укусом продірявив ватажкові горло, з хрустом зімкнувши на ньому свої щелепі. Чотири струмки вовчої крові бризнули в небо й потекли по снігу, зачервонивши голову Ерлана й навівши жах на зграю. Ватажок навіть перед смертю не хотів здаватися, тож зібрав усю свою дику силу й люто замахав лапами, видираючи з голови, грудей чи живота Ерлана жмути шерсті й залишаючи на його тілі криваві доріжки від своїх пазурів. Проте шал і хижість Ерлана були ще сильнішими, тож якби йому навіть розідрали пазурями груди чи живіт, він би не видав жодного звуку, аж поки ватажок не випустив остаточно дух. Вовки цієї зграї, здається, добре знали цього величезного лютого собаку і вже випробували на собі його бойове мистецтво, тож так злякалися, що відступили на кілька кроків і не наважувалися наближатися до нього. Бар, побачивши, що Ерлан так безцеремонно захопив збиту ним здобич, надзвичайно розсердився, однак не міг улаштовувати зараз розбірок, тому, сповнений образи, кинувся збивати іншого великого вовка.

Інші собаки нарешті зрозуміли хід цих двох, і найбільші з них кинулися робити те саме, по одному вклинюючись у зграю. Ерлан і Бар тепер могли дати волю своїй жадобі вбивства і в порядку вовків нарешті з’явилася пробоїна, чим відразу ж скористалися мисливці, і, кинувшись у середину та орудуючи арканами, почали вбивати вовків наліво й направо. Таким чином зграю було розділено, і за мить шиї, спини, боки вовків виявилися або затягнутими в аркан, або затиснутими між собачими щелепами.

Зграя, побачивши, що втратила перевагу, перекинула свої сили на те, щоб виходити з оточення по одному, вдаючись до хитрощів. Не встигли всі й оком змигнути, як у центрі зграї, мов квітка розкрилася — вовки кинулися від центру навсібіч і всередині ланцюга оточення все