Читати книгу - "Вовк-тотем"

Усередині кільця оточення Лхамжав, який завжди порівнював себе з вовком, побачивши, що декілька собак учепилися в одного великого хижака, поспішив до них і, нахилившись з коня вниз і вперед, закинув аркан по землі, потім, дочекавшись, коли шия й передні лапи звіра пройдуть у петлю, миттю підняв жердину й почав трусити нею, закручуючи мотузку вергуном і затягуючи її на задній частині вовчого тулуба. Не чекаючи, поки вовк спробує втекти, він послабив вуздечку, кінь поскакав, і рука Лхамжава зігнулася в зап’ястку, тягнучи на аркані вовка. Тепер, коли його перекинули на землю й потягли, вовк скидався на важкий нерухомий лантух, йому ніяк було піднятися, але він намагався вчепитися пазурями в землю, аж його лапи залишили на засніженій мерзлій землі дві борозни.

У степу заарканити вовка важко, а вбити його — ще складніше. У степових вовків шиї дуже короткі, тож якщо накинути аркан йому на шию, вовк хитне головою і скине з себе мотузку. А навіть якщо і не скине, то скрутити її буде важко, якщо ще й вовк трапиться із особливо міцною й дебелою шиєю, тож накидати на нього аркан — все одно, що накидати його на круглу колоду дерева — тільки потягнеш потім за аркан, як петля тут тобі й зіскочить. Тому досвідчені мисливці, коли закидають аркан на вовка, намагаються накинути петлю на задню частину тулуба звіра — тобто на найтоншу частину його тулуба, адже якщо затягнути аркан там, вовк уже ніяк не вирветься. Однак убити вовка таким чином набагато важче, адже якщо тягти звіра на аркані, що зашморгнувся на шиї, він задихнеться, але якщо тягти його за задню частину тулуба — звіра не задушиш. А якщо ще й на одного вовка буде лише одна людина — впоратися ще складніше. Варто буде лише людині спішитися, як вовк миттю підскочить і побіжить уздовж жердини, так що її тонкий кінчик, на якому кріпиться мотузка, відламається, після чого вовк зможе втекти або ще й спочатку покусає людину, а потім утече. І тільки мисливці з надзвичайно високим рівнем майстерності й сміливості вміли, зіскочивши з коня, не зволікати, поки вовк підведеться, а продовжували швидко підтягати аркан, щоб убити звіра ножем або жердиною, коли він опиниться поряд. Більшість мисливців не наважувалися вбивати вовка самотужки, а найчастіше, жертвуючи його хутром, підтягали звіра до місця, де були люди або собаки, які могли допомогти його вбити.

Лхамжав навмисне тягнув вовка по місцях, де сніг був глибше, водночас розшукуючи когось із собак. Декілька собак, зрештою, оточили хижака й почали його кусати, проте, злегка вкусивши, відстрибували вбік, не наважуючись завдавати смертельної рани. Лхамжав раптом помітив Ерлана, який щойно перекусив горло одному великому вовку, і, знаючи, на що здатен цей великий собака, помчав до нього, закликаючи: «Убивай! Убивай!» Ерлан, почувши, що його закликають убити вовка, полишив свою попередню жертву, яка ще остаточно не випустила дух, і помчав до Лхамжава. Ерлан мав значний досвід у вбивстві вовків, що потрапили в аркан: він обійшов звіра ззаду і збоку, після чого кинувся на нього, притиснувши до землі його голову й груди, рвучко вкусив і влучив прямо у сонну артерію. Вовк з останніх сил намагався пручатися, але його пазурі не сягали Ерлана. Лхамжав, зіскочивши з коня, закричав до інших:

— Тягніть вовків сюди! Цей собака ще лихіший за вовка!

Неподалік, біля іншого ланцюга, Бар також загриз одного з заарканених вовків, і відразу ж декілька мисливців, які також тягли на арканах сірих, помчали до цих двох собак.

Під час безладу на загінному майданчику не тільки Бар і Ерлан — ці два велетні-головорізи серед собак — виявили свою потугу, була ще й група ескімоських лютих і волохатих собак, які також притягували до себе погляди. Ці собаки належали родині Доржа і були відомими на все пасовище вбивцями вовків. Причому кожний з них був професійним убивцею і вони чудово доповнювали один одного. Вісім собак діяли спільно, при цьому між ними існував чіткий розподіл праці: швидкі собаки переслідували, вайлуваті — нападали, зграйні собаки кусали, а лихі собаки — перегризали горло. У битві з вовками вони ніколи не розпорошували свої сили, а діяли спільно, атакуючи разом. Цього разу також вони увісьмох нападали на одного вовка і, вбивши його, переходили на іншого, таким чином забивши вже трьох вовків.

На місці ловів мисливці також розподілилися на групи по троє-п’ятеро чоловік, і коли хтось один заарканював вовка, інші миттю зістрибували з коней, хапали сірого за хвіст і за ноги, а потім трощили його голову важкою палицею. Раптом з північного заходу долетіли дикі крики — це п’ятеро-шестеро мисливців, підганяючи коней, наздогнали двох великих вовків, і один з конопасів на швидкому коні, вигукуючи: «Ось тобі! Ось тобі!», нахилився і, розмахуючи палицею, почав лупцювати нею великого вовка, аж у нього пішли пащею слина й піна, як він не намагався втекти. Коли вовк розвинув усю свою швидкість, його відкидали на певну відстань, а потім інший вершник на швидкому коні переймав естафету переслідування і починав його бити. Дочекавшись, коли вовк набере максимальну швидкість, попереду навскоси від нього раптом з’явився Саацерен і, нахилившись з коня, люто накинув аркан йому на голову, однак не закрутив мотузку, а рвучко потягнув за неї впоперек, після чого дуже швидко відпустив, унаслідок чого вовк з розгону зробив сім-вісім обертів. Коли вовк ледве-ледве підвівся, декілька конопасів узялися шмагати його батогом, змусивши безладно бігати в намаганні вивернутися від них. Однак як тільки вовк набирав швидкість, збоку до нього відразу ж підбігав кінь, і знову йому на голову накидали аркан і ривком у бік перекидали, і він знову летів обертом, перекидаючись разів п’ять-шість. Щоразу, коли вовк падав, усі мисливці разом починали кричати в захваті, даючи вихід злості, яка накопичилась у них у грудях протягом року на образи від вовків.

У двох вовків від таких