Читати книгу - "Пташиний спів"

Елізабет розповіла про свій візит до Ірен, де познайомилася з Бобом, який, за словами Ірен, створював враження людини, яка рідко навідується до пабу чи букмекерської контори, і як вона побачила перед собою маленького чоловіка, схожого на пташку, з прудкими руками та в окулярах з товстими лінзами, котрий запропонував їй дві чи три книги з кімнати, повністю заставленої книжковими полицями.

— Але це все одно ніяк не підготувало мене до побаченого. До масштабів цього. Меморіал просто величезний — за розмірами як Мармурова арка, навіть більший, — і уся вона, кожен дюйм, вкрита написами. Там здається, що усе те відбувалося зовсім недавно. Прибиральник показав мені снаряд, який вони знайшли минулого тижня в лісі.

Роберт кілька разів наливав їй вина, поки вона розповідала, і, коли вони вийшли з ресторану та вирушили у напрямку Гран-Плас, Елізабет розслабилась та заспокоїлась, а в голові у неї трохи запаморочилось.

Брюссель — доволі масивне місто, наче пам’ятник працьовитості фламандців. Тут ситна їжа готувалася з французькою винахідливістю, а усе місто дихало радістю мирних часів.

Вона вважала, що життя, не насичене подіями, не обов’язково має бути пустим, що шановані промисли громади мають бути спочатку серйозно напрацьовані, перш ніж передати їх далі.

Коли вони спустилися вниз вузькою алейкою, почався дощ. Рука Роберта обійняла її і поквапила у кафе, де він запланував дигестив. Завернувши за кут, вони раптом опинилися на Гран-Плас. Фасади торгових будівель вкриті позолотою, котра поблискувала крізь мряку під м’яким світлом ліхтарів.

У неділю Елізабет відчула тягар неминучої розлуки. Іноді їй навіть здавалося, що вона боялася моменту розлуки ще тієї миті, коли вони зустрічалися. Роберт вклав платівку у програвач і влігся на диван, слухаючи музику й намагаюсь утримати попіл на кінці своєї цигарки.

— Коли ми одружимося? — запитала Елізабет.

— Подивись, будь ласка, там, під тим документом, немає попільнички?

— Тримай, — вона передала йому попільничку. — Так що?

— О, Елізабет, — почав Роберт, сідаючи на дивані. — Уся твоя проблема у тому, що ти така нетерпляча.

— А, тобто біда саме у цьому? Є багато теорій про це. А я не думаю, що два роки можна назвати нетерплячістю.

— Я розлучуся. Але зараз я не можу цього зробити.

— Чому?

— Я вже казав. Анна тільки-но перейшла до іншої школи. Джейн ще не завела друзів там, куди ми переїхали, і...

— Не можна так жорстоко з нею вчинити.

— Точно, їй лише десять років.

— Скоро у неї екзамени, а потім Джейн знадобиться твоя підтримка, а потім у тебе буде нова робота.

Роберт похитав головою.

— А за рік після цього, — продовжила Елізабет, — буде запізно.

— Запізно для чого?

— Для нас із тобою.

Роберт зітхнув.

— Елізабет, це непросто. Я обіцяю, що ми розлучимося. Хочеш, давай встановимо кінцевий термін? Три роки.

— Я не можу залежати від цього, — відповіла вона. — Я не можу планувати своє життя на таких слабких обіцянках.

— Ну чого ти як курка?

— Краще б ти обрав інше слово. Я не курка. Коли я бачу маленьких дітей, у мене усередині усе перевертається. Мені доводиться зупинятися і глибоко дихати, щоб заспокоїтися. Моє тіло страшенно цього хоче. Саме це ти мав на увазі, коли називав мене куркою?

— Вибач, Елізабет. Правда, вибач мене. Я тобі не пара. Ти маєш знайти собі когось кращого. Я обіцяю, що більше не завдам тобі клопоту.

— Ти зовсім не розумієш, про що я?

— А про що ти?

— Мені потрібен ти. Ти той чоловік, якого я кохаю. Я не хочу іншого.

Роберт труснув головою. Його, вочевидь, зворушили такі зізнання, але безрезультатно.

— В такому разі я навіть не знаю, чим зарадити.

— Одружитися зі мною, дурню! Ось що ти можеш зробити. Слухай своє серце.

— Моє серце розривається. Я думаю про Анну. Я не можу зробити їй боляче.

Елізабет знала, що він так відповість. Вона дещо заспокоїлась.

— Я би могла про неї подбати, — сказала вона м’яко. — Вона би приїздила до нас.

Роберт підвівся та підійшов до вінка.

— Ти повинна мене покинути. Ти ж і сама це знаєш, правда? Це єдиний вихід.

Попри усі прикладені зусилля втримати свої почуття вона усе ж таки розплакалася, коли вони прощалися на підземній стоянці. Вона відчувала свою жалюгідність та безпорадність — і зневажала саму себе. Він притис