Читати книгу - "Аеліта. Гіперболоїд інженера Гаріна"

— Єсть, мадам Ламоль.

— Янсен, якнайшвидше — на яхту.

— Єсть на яхту.

Вона закинула, як перед тим у ресторані, лікоть йому за шию. Наблизилася до його обличчя.

— Боротьба тільки почалася, Янсен. Найнебезпечніше попереду.

— Єсть найнебезпечніше попереду!

— Візнику, жени, жени щодуху… Я слухаю, мадам Ламоль… Отже… Поки я чекав у курильній…

— Я пішла до себе в кімнату. Скинула капелюшок і плащ… Я не помітила, що шафу, котрою були заставлені двері в сусідній номер, відсунуто. Не встигла я підійти до дзеркала, відчиняються двері — і переді мною Роллінг… Але ж я знала, що вчора ще він був у Парижі. Я знала, що він страшенно боїться літати. Та коли він тут, — значить, для нього справді питання життя або смерті. Тепер я зрозуміла, що він задумав. Але тоді я просто шаленіла. Заманити, влаштувати мені пастку… Я йому наговорила чортзна-що. Він затулив вуха і вийшов…

— Він спустився в курильну і відіслав мене на яхту…

— В тому-то й справа… Яка я дурна!.. А все оці танці, вино, дурниці… Так, так, любий друже, коли хочеш боротися — дурниці треба кинути. За дві-три хвилини він повернувся. Я кажу: порозуміємося… Він — зухвалим голосом, яким ніколи не смів зі мною розмовляти: «Мені пояснювати нічого, ви будете сидіти в оцій кімнаті, поки я вас не звільню…» Тоді я надавала йому ляпасів.

— Ви справжня людина, — захоплено сказав Янсен.

— Ну, любий друже, це була друга моя дурість. Але який боягуз! Витерпів чотири ляпаси. Стояв з тремтливими губами. Лише спробував стримати мою руку, але це йому дорого обійшлось. І, зрештою, третя дурість: я заридала…

— О негідник, негідник!..

— Стривайте, Янсен… Роллінг не зносить сліз, його судомить од сліз. Він волів би ще сорок ляпасів. Тоді він покликав поляка, — той стояв за дверима. У них усе було домовлено. Поляк сів у крісло. Роллінг сказав мені: «Як крайній захід — йому наказано стріляти». І пішов. Я взялася за поляка. Через годину я знала в усіх подробицях підступний план Роллінга. Янсен, любий, йдеться про моє щастя… Якщо ви мені не допоможете, все пропало… Підганяйте, підганяйте візника…

Коляска промчала набережною, безлюдною о цій годині перед світанком, і спинилася край гранітних сходів, де внизу поскрипувало декілька човнів на чорно-маслянистій воді.

Трохи згодом Янсен, тримаючи на руках мадам Ламоль, нечутно піднявся кинутою з корми мотузяною драбинкою на борт «Арізони».

Роллінг прокинувся від вранішнього холоду. Палуба була мокра. Зблякли вогні на щоглах. Затока і місто були ще в тіні, але дим над Везувієм уже рожевів.

Роллінг оглядав сторожові вогні, обриси суден. Підійшов до вахтового, постояв коло нього. Пирхнув носом. Зійшов на капітанський місток. Зразу ж із каюти вийшов Янсен, свіжий, умитий, напрасований. Побажав доброго ранку. Роллінг пирхнув носом, — трохи ввічливіше, ніж вахтовому.

Потім він довго мовчав, крутив ґудзика на піджаку. Це була кепська звичка, від якої його колись відучила Зоя. Але тепер йому було все одно. До того ж, мабуть, у наступному сезоні в Парижі буде в моді крутити ґудзики. Кравці вигадають навіть спеціальні ґудзики для цього.

Він спитав уривано:

— Утопленики випливають?

— Якщо не прив’язувати вантажу, — спокійно відказав Янсен.

— Я запитую: на морі, коли людина потонула, значить — потонула?

— Буває, необережний рух, або змиє хвиля, або інша якась випадковість, — усе це відноситься до розряду утоплених. Власті звичайно не сунуть носа.

Роллінг смикнув плечем.

— Це все, що я хотів знати про утоплеників. Я йду до себе в каюту. Якщо підпливе човен, повторюю, не повідомляти, що я на борту. Зустріти прибулого і доповісти мені.

Він пішов. Янсен повернувся в каюту, де за синіми запнутими шторками на капітанській койці спала Зоя.

На дев’яту годину до «Арізони» підплив човен. Гріб якийсь веселий обірванець. Піднявши весла, він гукнув:

— Алло!.. Яхта «Арізона»?

— Припустімо, що так, — озвався датчанин-матрос, перехилившись через фальшборт.

— Є на вашій посудині якийсь Роллінг?

— Припустімо.

Обірванець усміхнувся, одкрив чудові зуби:

— Тримай.

Він спритно кинув на палубу листа, матрос підхопив його, обірванець прицмокнув язиком:

— Матросе, солоні очі, дай сигару.

І поки датчанин розмірковував, чим би в нього пожбурити з борту, той уже відплив і, пританцьовуючи в човні і кривлячись од нестримних радощів життя такого гарячого ранку, заспівав на всю горлянку.

Матрос підняв листа, поніс його капітанові. (Такий був наказ). Янсен відіпнув шторку, схилився над Зоєю, яка ще спала. Вона розплющила заспані очі.

— Він тут?

Янсен подав листа. Зоя прочитала:

«Мене жорстоко поранено. Змилуйтесь. Я бився, як лев, за ваші інтереси, але сталося неможливе: мадам Зоя на волі. Припадаю до ваших…»

Не дочитавши, Зоя розірвала листа.

— Тепер ми можемо чекати його спокійно. (Вона глянула на Янсена, простягла до нього руку). Янсен, ви повинні зрозуміти: або я загину, або я буду владарювати над світом. (У Янсена стислися губи, Зої сподобався цей рух). Ви будете знаряддям моєї волі. Забудьте нині, що