Читати книгу - "Лемберг. Під знаменами сонця"

Той друкар перебував тоді в Бродах і всю нічку провів у лісі, не маючи на зловісний час ніякого алібі. А найголовніше, що викрадену дитину Фонсьо переправив…

Янек підійшов ближче й урочисто поклав руку мені на плече. Рука була мозолиста, засмагла, і не виглядало, що її легко можна було здмухнути з облюбованого нею місця…

— …До Кривчиць.

— Чому до Кривчиць? — не зрозумів я урочистості моменту.

— Бо там жила на той час купа жебраків, серед яких дитині, особливо переодягнутій у лахміття, можна легко згубитися. Так і сталося.

Я далі стояв стовпом, не в змозі второпати, чого він зробив таку підозрілу паузу і так уважно дивиться на мене.

— І що з того?..

— Ти питаєш мене, що з того?!

— Так, я питаю тебе, що…

І тут на мене почала валитися стеля.

Я схопився за підвіконня, але це мені не допомогло. Ноги раптом зробилися ватяними, і, намагаючись якось утримати рівновагу, я привалився спиною до стіни. Необережно змахнувши при цьому правою рукою. Різкий біль… ні, щось набагато гостріше і болісніше потягло мене в порожнечу…

— Ти так більше не жартуй! Я ж навіть не знаю жодного пристойного лікаря в окрузі!

Ян стояв наді мною і плювався на мене водою, яку перед тим набирав у рота зі склянки. Я лежав на кушетці, і потріскана стеля грозила знову завалитися мені на маківку. Навряд чи той лікар, якого я знав, поспішив би мені на допомогу….

— Виявляється, у тебе не тільки з рукою, а й з головою не все в порядку! — вів своєї Ян.

Я зиркнув на нього й обережно сів.

— Нарешті ти сердишся! Бо я вже почав боятися, що ти ніколи не прийдеш до тями! Скажи щось…

Я зціпив зуби.

— Ну-от, тепер я тебе впізнаю́! Слава Богу, це ти! Коли я запідозрив, що ти і є отой зниклий безвісти син Анджея та Ядвіги Губицьких…

Я закашлявся. Він поплескав мене по спині. Зрадницька усмішка розтягнула його губи від вуха до вуха.

— Ну, признайся, яке це відчуття?

Ні в чому більше я признаватися сьогодні не збирався!

— Який ти все-таки передбачуваний, Мар’яне! До речі, чому Мар’ян? Так-от, я думаю тому, що мама… тобто Ядвіга Губицька… тобто все-таки моя мама… завжди називала тебе у своїх спогадах «малий Ян»! І коли тебе, п’ятирічного, запитали жебраки, як тебе звуть, ти їм так і відповів: «Малий Ян!» Вони вирішили, що це по-твоєму, по-дитячому — Мал’ян!

Я прокашлявся.

— Вік… вік не підходить…

— Не підходить, звісно. Твоє свідоцтво було підроблене так, щоб ніхто не пов’язав тебе зі зниклим сином дідича Накваші. Мар’ян Добрянський, русин, шістдесят п’ятого року народження, сирота…

Знаєш, що найгірше?..

Я зачаровано похитав головою…

— Як насправді, то проти Казимира Полянського в нас нічого немає. Слова ображеного розбійника-байстрюка? Досвідчений адвокат Казимир розіб’є звинувачення в одну мить! Жодного іншого доказу його зв’язку зі злочинцями!

Я згадав пишні вуса нашого з мамою попутника в потязі і того чоловіка в колясці, який забрав мене від жебраків. Казимир Полянський, як виявилося, був моїм давнім знайомцем! Вершителем моєї долі…

— Докази? А хто викрав архів з вашої бібліотеки, ви здогадалися?

— Хтось із прислуги…

— Хтось, кого не можна запідозрити. Наприклад, стара жінка, яка завідувала кухнею і у вас, і в маєтку Полянських у Рудниках, у якої великий досвід і чудові рекомендації. Яка віддана своєму пану, Казимиру Полянському, за те, що багато років він опікується її сином… Ниточка, яка пов’яже батька і сина, якщо правильно все влаштувати…

— Мати Альфонсо Грубера, німкеня, коханка Полянського? Генрієтта… Пані Геня, ну аякже! Ти гадаєш, що це вона? Що Казимир якимось способом зміг улаштувати її до нас, щоб… щоб… викрасти архів і підпалити бібліотеку? Не уявляю її із запаленою скалкою в руках.

— А я уявляю. Я бачив її у вас на кухні. І не тільки викрасти, а й доповідати Полянському, що тут діється. А також… слідкувати потім за мною, якби все вдалося і мене признали б спадкоємцем Накваші. Якби все вдалося… Фонсьо дуже схожий на неї. Дуже. Я ще тоді, на кухні, мав на це звернути увагу, але моя голова була зайнята зовсім іншим. Ти з ним стрічався?

— Із Фонсьом? Ні, Крачковський казав, що на допити мені краще не ходити…

— Так, допити — це… краще на них не ходити… Коли я востаннє розмовляв з Альфонсо, тут, у цій кімнаті, того дня, як ми з тобою добралися до цього міста, коли я сказав йому, що передумав тебе вбивати, бо ти принесеш нам більше прибутку живий, ніж мертвий… Сказав, що придумав новий план, хоча на той час нічого схожого на план у мене не було… Я дивився на нього, і вже точно знав, кого ми залишили в Накваші безкарно… Я не знав, хто ця жінка йому, але те, що вони з нею родичі, видно було здалеку. Якщо Генрієтті Грубер повідомити, що батько вкотре відхрестився від свого сина, якщо влаштувати їй із сином зустріч, то…