Читати книгу - "Вірнопідданий"

Старий хитро й лагідно всміхнувся.

— Може, ви хочете спершу перенести вашу фабрику на інше місце, а потім розбудувати? Я гадаю, що ви надумуєте продати вашу ділянку і тільки чекаєте певної нагоди, яку я і беру до уваги, — додав він, і, кинувши на Дідеріха погляд: — Місто збирається побудувати притулок для немовлят. «Старий пес! — подумав Дідеріх, — Він спекулює на смерті свого кращого друга!» Але в той же час у нього майнула щаслива думка: ось що він запропонує Вулькову, щоб завоювати Неціг!.. Він засопів.

— Зовсім ні, пане Буку. Моєї землі, яка перейшла до мене від батька, я не віддам.

Старий знову взяв його руку.

— Я не спокусник, — сказав він. — Ваші почуття роблять вам честь. «Осел», — подумав Дідеріх.

— Тоді ми пошукаємо іншого місця. Може, й ви візьмете участь у цьому. Ми цінуємо людей, здатних на щиро служіння загальному добру, любий Геслінгу, навіть коли це служіння тимчасово спрямоване в хибний бік.

Він підвівся.

— Якщо ви хочете балотуватися в радники, можете числити на мою підтримку.

Дідеріх дивився на нього, не розуміючи. Очі старого були блакитні й глибокі, і він пропонував Дідеріхові почесну посаду, якої Дідеріх позбавив його зятя. Що тепер робити: плюнути чи сховатися від сорому? Дідеріх визнав за краще клацнути каблуками і коректно висловити свою вдячність.

— Ви бачите, — відповів старий, — служіння загальному добру перекидав міст від молодих до старих і навіть до тих, яких більше нема.

Він показав рукою на стіни, де з намальованих глибин у радісних, хоч і вицвілих уже тонах виступало минуле покоління. Він усміхнувся молодим дівчатам у кринолінах і водночас одній із своїх небог та Меті Гарніш, які проходили поблизу. Коли він звернув своє обличчя до старого бургомістра, який, оточений квітами й дітьми, виходив з воріт замка, Дідеріхові впала в око велика подібність їх обох. Старий Бук показав на деякі постаті на стінах.

— Ось про цього я багато що чув. Цю даму я ще знав. Чи не скидається цей панотець на пастора Цілліха? Ні, ми не можемо насправді цуратися один одного; бо віддавна злучені спільними ідеалами і прагненнями до прогресу — злучені вже самими тими, які залишили нам «Гармонію»! «Ну й гармонія!» — про себе сказав Дідеріх, шукаючи приводу, щоб піти геть. Старий, як звичайно, знайшов перехід від поважних справ до сентиментальних балачок. «Зразу видно літератора», — подумав Дідеріх.

Повз них пройшли Густа Даймхен та Інга Тіц. Густа тримала подругу під руку, а Інга розводилася про те, що пережила за лаштунками.

— Як ми злякалися, коли вони все товкли: чай, кава, кава, чай!

Густа заявила:

— Іншим разом Вольфганг напише п’єсу значно кращу за цю, і тоді я теж гратиму.

Інга визволилася, обличчя її зразу набрало стриманого виразу.

— Он як? — сказала вона, і простодушна жвавість раптом зникла з Густиного повнявого обличчя.

— А чому ж ні? — жалібно і обурено спитала вона. — Що з тобою?

Дідеріх, який міг би пояснити їй це, поквапливо обернувся знов до старого Бука. Той правив далі свою балаканину:

— Ті ж самі друзі тоді, що й тепер; і вороги також тут. Дуже збляк залізний рицар, страховище для дітей, в ніші коло воріт. Дон Антоніо Манріке, грізний кавалерійський генерал, що пограбував під час Тридцятилітньої війни наш бідний Неціг; коли б Рікештрасе не називалася твоїм ім’ям, хто б коли-небудь про тебе згадав?.. Він теж один з тих, яким не подобалося наше вільнодумство і хто наміряв знищити нас.

Зненацька старий затрусився від нечутного сміху. Він узяв Дідеріха за руку.

— Справді, чи не схожий він на нашого пана фон Вулькова?

Вираз обличчя в Дідеріха став ще коректніший, але старий не помітив цього, він раптом звеселився і ще згадав щось. Він повів Дідеріха за кадуби з хатніми рослинами і показав йому на стіні дві постаті: молодий пастух стояв на одному березі струмка, пристрасно розкривши обійми, а по той бік — пастушка, яка важилася перескочити через струмок. Старий зашепотів.

— Як ви гадаєте, чи з’єднаються вони? Це знає тепер небагато хто. Я ще знаю.

Він подивився в усі боки, чи не стежить хто-небудь за ним, і раптом відчинив дверцята, яких чужий ніколи б не знайшов. Пастушка на дверях наблизилася до коханого. Ще трохи, і в темряві за дверима вона, напевне, впала в його обійми… Старий вказав на покій, що відкривався за дверима.

— Він зветься «куточком кохання».

Світло від ліхтаря з двору навпроти падало крізь незаслонене вікно; воно освітлювало люстро і канапу на тонких ніжках. Старий вдихав притхле повітря, що не знаходило собі виходу бозна-скільки часу, і самозабутньо всміхався. Потім зачинив дверцята.

Але Дідеріх, якого це все не дуже бавило, побачив щось таке, що збудило в ньому значно більшу цікавість. Він побачив члена окружного суду Фріцше; так, це був він. Певно, його відпустка скінчилася, він повернувся з півдня і прийшов сюди, хоч і з деяким запізненням і без Юдіфі Лауер, відпустка якої, звичайно, триватиме, доки чоловік не вийде із в’язниці. І де лише він проходив, прихвало похитуючи всім тілом, що скорше свідчило про зніяковіння, чути було шепіт, і кожен, з ким він вітався, кидав крадькома погляд на старого Бука. Очевидно, Фріцше зрозумів, що йому треба на щось зважитися; він зроби над собою зусилля і пішов уперед. Старий, який нічого не підозрівав, раптом побачив його перед собою. Він аж пополотнів; Дідеріх злякався і вже простяг руки. Але нічого не трапилося, старий опанував себе. Він стояв так прямо, що визначився рівчачок на спині, і холодно, не відводячи очей, дивився на того, хто спокусив його дочку.

— Уже повернулися, пане раднику? — голосно сказав він.

Фріцше спробував весело засміятися.

— Так,