Читати книгу - "Ходіння по муках"

— А ти сам годував вошей в окопах? — залунав грубий голос.

— Він їх зроду й не бачив…

— Подаруй йому зо три на розплід…

— Ти нам про свободу не говори, ти нам про війну говори, — ми три роки воюємо… Це вам добре в тилу черево відрощувати, а нам знати треба, як війну кінчати…

— Солдати, — вигукнув знову Микола Іванович, — прапор революції піднесено, свобода і війна до останньої перемоги.

— От чорт, дурень безмозкий…

— Та ми три роки воюємо, а перемоги не бачили…

— А нащо тоді царя скидали?..

— Вони навмисне царя скинули, бо він заважав їм війну затягати…

— Товариші, він підкуплений…

Підполковник Тетькін, розсуваючи ліктем солдатів, протовплювався до Миколи Івановича і бачив, як сутулуватий, величезний чорний артилерист схопив комісара за барки і, трясучи, кричав в обличчя:

— Чого ти сюди приїхав?.. Говори, чого до нас приїхав? Продавати нас приїхав, сучий сину…

Кругла потилиця Миколи Івановича втягалася в шию, піднята борода, наче намальована на щоках, моталась. Відпихаючи солдата, він роздер йому судорожними пальцями комір сорочки. Солдат, скривившись, зірвав з себе залізний шолом і з силою вдарив ним Миколу Івановича кілька разів по голові і в обличчя…

Коло дверей ювелірного магазину Муравейчика сиділи нічний сторож і міліцейський, розмовляли стиха. Вулиця була безлюдна, магазини зачинені. Березневий вітрець посвистував у ще голих акаціях, шарудячи рекламою «позики свободи», що відклеїлась на паркані. Місяць, по-південному яскравий і живий, як медуза, високо стояв над містом.

— А він якраз в Ялті на своїй дачі байдикував, — не поспішаючи розповідав нічний сторож. — Виходить він прогулятися, як то годиться, в білих штанах, при всіх орденах, і тут йому на вулиці додають телеграму: зрікся государ імператор. Прочитав, голубчик, цю телеграму та як заллється привселюдно слізьми.

— Ай, ай, ай, — сказав міліцейський.

— А через тиждень йому відставка.

— За що?

— А за те, що він — губернатор, тепер цього не полагається.

— Ай, ай ай, — сказав міліцейський, дивлячись на худого кота, який обережно пробирався в своїх справах у місячній тіні під акаціями.

— … А государ імператор жив у той час у Могильові, серед свого війська. Ну, добре, живе, не журиться. Вдень виспиться, вночі депеші читає — де яка битва сталася.

— Неодмінно він, падлюка, пити хоче, до води пробирається, — сказав міліцейський.

— Ти про що?

— «3 тютюнового магазину Сіноплі кіт гуляти вийшов.

— Ну, добре. Коли це говорять государеві імператорові по прямому проводу, що, мовляв, так і так, народ у Петербурзі бунтується, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Ну, думає государ, це ще півбіди. Скликав він усіх генералів, надів ордени, стрічки, вийшов до них і говорить: «У Петербурзі народ бунтує, солдати проти народу йти не хочуть, а хочуть вони розбігатися по домівках. Що мені робити? Говоріть ваш висновок». І що ж ти думаєш, дивиться він на генералів, а генерали, друже ти мій, висновку свого не говорять, і всі вбік одвернулися…

— Ай, ай, ай, от біда!

— Один тільки з них не одвернувся від нього — п’яненький старий генерал. «Ваша величність, — говорить, — накажіть, і я зараз же за вас життя віддам». Похитав государ головою і гірко усміхнувся. «З усіх, — каже, — моїх підданих, вірних слуг, один мені вірний лишився, та й той щодня зранку п’яний. Видно, царству моєму настав кінець. Дайте аркуш гербового паперу, підпишу зречення від престолу».

— І підписав?

— Підписав і заплакав гіркими слізьми.

— Ай, ай, ай, от біда яка…

Вулицею в цей час повз магазин швидко пройшов високий чоловік у низько насунутому величезному козирку кепі. Порожній рукав його френча був засунутий за пояс. Він повернув обличчя до тих, що сиділи коло магазину, — виразно блиснули його зуби.

— Четвертий раз чоловік оцей проходить, — тихо сказав сторож.

— З усього видно — бандит.

— З цієї самої війни розвелося бандитів, — е-е, голубе ти мій. Де їх зроду й не бувало — наїхали. Артисти!

Вдалині на дзвіниці продзвонило три години. Зараз же заспівали другі півні. На вулиці знову з’явився однорукий. Цього разу він ішов прямо на сторожів, до магазину. Вони, замовкнувши, дивились на нього. Раптом сторож прошепотів швиденько:

— Пропали ми, Іване, давай свисток.

Міліцейський потягнувся був за свистком, але однорукий підскочив до нього, і вдарив ногою в груди, і зараз же ручкою револьвера вдарив по голові нічного сторожа. В ту ж мить до під’їзду підбіг другий чоловік у солдатській шинелі, кремезний, з настовбурченими вусами, і, навалившись на міліцейського, швидким і сильним рухом закрутив йому руки за спиною.

Мовчки однорукий і кремезний почали працювати над замком. Відімкнули магазин Муравейчика, втягли туди приголомшеного сторожа і зв’язаного міліцейського. Двері за собою причинили.

За кілька хвилин усе було скінчено — самоцвіти й золото зав’язані в два вузлики. Потім кремезний сказав:

— А ці? — і штовхнув чоботом міліцейського, що лежав на підлозі коло прилавка.

— Любі, дорогі, не треба, — неголосно промовив міліцейський, — не треба, любі дорогі…

— Ходімо, — різко сказав однорукий.

— А я тобі кажу — донесуть.

— Ходім, мерзотнику! — і Аркадій Жадов, схопивши