Читати книгу - "Глибинний шлях, Микола Петрович Трублаїні"

— Макаренко давно приїхав? — нарешті спитав я.

— Кілька днів тому. Ми не хотіли хвилювати Ліду і не дозволяли йому заходити до неї. Спочатку він написав їй листа. Але сьогодні уже не можна було відмовити йому в бажанні побачитися з хворою. І вона теж, очевидно, напружено ждала його, хоч і не говорила про це. Не знаю, чи добре, що вони побачаться, але перед цією небезпечною операцією я не міг одмовити.

Я більше нічого не питав. Ми двічі пройшлися по довгій алеї, що спускалася до ріки, і сіли на лаві.

Дятел перестав стукотіти. Дзюрчання води сюди не долинало, і тільки мелодійно шумів вітер у соснах, навіваючи почуття безлюдності.

— Ви знаєте, я дуже люблю Ліду, — промовив Барабані, дивлячись кудись в далечінь і немов звертаючись до того, кого він там бачив. — Коли експеримент не вдасться і вона помре, для мене в житті не залишиться нічого…

Що я міг йому сказати? Адже ясно, що Ліда любить Ярослава, і це мусить розуміти Барабаш. Ну, а коли експеримент вдасться? Невже він покладається тільки на її вдячність… Мабуть, лікар догадувався про мої думки. Він обернувся до мене і сказав:

— Я знаю, вона любить Ярослава. Але свого часу у них виникли якісь розходження… непорозуміння… недоговореності… Потім, здається після катастрофи в шахті, усе вияснилося, вони помирилися. Та зараз же після цього хвороба Ліди, звичайно, загострилася… Це, мабуть, наслідок великого нервового напруження… Запевняю вас, я люблю її надзвичайно, та для мене головне її життя. Колись я розмовляв про це з Макаренком. Але тоді я ще міг сподіватися на інше. Мені здавалося, що вона зможе полюбити мене… Але ж хіба це головне, коли любиш людину? Врятувати її — ось що для мене найважливіше. І ось зараз мені хочеться поклястися вам, сторонньому свідкові, що все зроблю, щоб врятувати її життя.

Я міцно потиснув руку лікареві. Це була благородна людина.

Операція, яку Барабаш вирішив зробити, була така незвичайна, що майже весь лікарський персонал санаторію зібрався коли не в коридорі біля операційної, то навколо будиночка, де це відбувалося. Скільки я розумів, мова йшла про те, що хвору мали отруїти одною з найсильніших отрут, яка викликає смерть за кілька хвилин, а потім, негайно вживаючи різних засобів, врятувати отруєну людину. Отрута, гостро вплинувши на різні функції організму, одночасно мала так вплинути на ракову пухлину, що вона перестане розвиватися і незабаром зовсім розсмокчеться.

Кілька лікарів виконували обов’язки асистентів Барабаша під час операції. Вони один по одному проходили коридором і зникали в операційній. Я бачив їх заклопотані обличчя і, здавалось, відчував їх напруження. Якщо ця операція пройде вдало, то вона покладе початок новій добі в розвитку цілої галузі медицини.

Раптом до мене підійшла сестра і запропонувала ввійти до сусідньої кімнати, а не стояти в коридорі. Та кімната була майже напроти операційної, і через відхилені двері можна було спостерігати, що робиться в коридорі. Зайшовши туди, я побачив Макаренка. Привітавшись з ним, я спитав, як почувала себе хвора, коли він залишив її.

— Ліді стало гірше, і вона майже знепритомніла, — коротко відповів Ярослав.

Звичайно небалакучий, тепер він був особливо мовчазний. Він сперся головою на руку і машинально перегортав якийсь журнал. Вираз його очей свідчив, що він нічого не бачить і не хоче бачити. Мені вже давно не доводилось бачити Ярослава, однак особливих змін в ньому не сталося. Лише кілька ледве помітних зморщок на чолі і чорні круги під очима свідчили про напружену працю.

— Ярославе Васильовичу, ви не знаєте, коли буде відомо про наслідки операції? — спитав я його.

— Мені сказали, що через двадцять-сорок хвилин можна буде дізнатися про перші наслідки.

— А як це зробити?

Ярослав глянув на годинник і сказав:

— Зараз я попрошу сестру. Коли вже можна, вона зайде і розповість нам.

Міцно стиснувши щелепи, наче перемагаючи біль, він вийшов у коридор і щось пошепки спитав у сестри. Та кивнула головою і, здавалось, обіцяла здійснити його прохання. Макаренко повернувся до мене.

— З операційної ще ніхто не виходив, — сказав він.

Та це ми знали, бо стежили за коридором крізь прочинені двері. Але ось з операційної вискочив лікар, а за ним сестра і швидко кудись побігли. Минуло дві-три хвилини, і відтіля вибіг ще один лікар. Потім сестра повернулась з якимись інструментами. Повернулися обидва лікарі, прибіг новий лікар, що досі не був на операції. Відчувалась гарячкова метушня. Вона нас хвилювала і збільшувала неспокій. Макаренко сидів нахмурившись і стискував руками стіл. Жодним рухом він не виявляв ознак життя, лише в очах відбивалося напружене чекання.

Зрештою до нас зайшла сестра. Вона розповіла, що хвора й досі непритомна, що після першого ж уколу серце майже зупинилося, але лікарі, користуючись електромеханічними засобами, підтримували його биття. Хворій робили штучне дихання і впорскували під шкіру різні підтримуючі ліки. Барабаш і на секунду не відходить від неї. Хвилин через двадцять п’ять серце почало працювати само, але потім його діяльність знов дуже послабшала.

— Якщо можна, нехай до нас зайде хтось із лікарів, — попросив Макаренко.

Сестра пообіцяла переказати це прохання. За кілька хвилин прийшов молодий лікар, один з асистентів Барабаша.

Трохи докладніше він повторив нам те, що ми вже чули від сестри, і пояснив, що хоча становище хворої дуже тяжке, але за безнадійне його вважати не можна. Треба покластися на організм хворої та на ті заходи, яких вживається, щоб підтримати її життєздатність. Препарат, введений в кров, ді€ надто сильно і, безперечно, впливає на ракову пухлину позитивно. В цьому медики вже переконалися.

Потім ми знов залишилися вдвох. Жоден з нас нічого не говорив. Ми лише пильно позирали крізь двері в коридор. Ярослав встав і почав ходити з кутка в куток, наче намагаючись вгамувати хвилювання.

Минуло так принаймні з півтори години. Ніхто до нас