Читати книгу - "Великі сподівання, Чарльз Діккенс"

Далі ми заговорили про інше - переважно про дорогу, якою їхали, та про те, які лондонські квартали лежать по цей бік від неї, а які по той. Цього великого міста, сказала Естелла, вона, по суті, не знає, бо майже безвиїзно жила у домі міс Гевішем до подорожі у Францію і Лондон бачила лише проїздом туди й назад. Я запитав, чи не доручено моєму опікунові доглядати за нею, поки вона лишатиметься у Річмонді. На це вона значливо відповіла: «Боронь боже!» - і змовкла.

Я не міг не бачити, що вона хоче приманити мене й підкорити, і згодна задля цього й докласти деяких зусиль. Але це мене зовсім не захоплювало, бо навіть якби вона й не прибрала такого тону, ніби ми виконуємо чиюсь чужу волю, все одно мені було ясно, що моє серце не пробуджує в ній ніяких ніжних почуттів і що вона грається ним просто тому, що їй так закортіло, і що вона без усякого жалю може розбити його й викинути.

Коли ми проїжджали через Геммерсміт, я показав їй на будинок, де жив містер Метью Покет, і сказав, що це недалеко від Річмонда,- отже ми, напевно, зможемо часом бачитись.

- О так, ви бачитиметесь зі мною, ви зможете приїжджати, коли вам буде зручніше, про вас повідомлять у цей дім,- та вже досі й повідомили.

Я поцікавився, чи велика родина, в якій вона має оселитись.

- Ні, їх тільки двоє - мати й дочка. Мати - леді з певним положенням, як здається, хоч і не проти того, щоб заокруглити свої достатки.

- Дивно, що міс Гевішем так скоро погодилася знову розлучитися з вами.

- А це входить у плани міс Гевішем щодо мене, Піпе,- сказала Естелла, зітхнувши, наче дуже втомилась.- Я маю постійно писати до неї і регулярно її відвідувати й доповідати, як мені живеться - мені та її коштовностям, бо вони тепер майже всі перейшли до мене.

Це вперше вона назвала мене на ім'я. Звичайно, зроблено то було свідомо - вона знала, як я цим утішуся.

До Річмонда ми приїхали, як на мене, занадто швидко, і ось уже були біля мети нашої подорожі - старого, розміщеного над лугом масивного будинку, якому добре пам'ятні були фіжми, мушки й припудрені перуки, гаптовані камзоли, закочені панчохи, гофровані манжети й шпаги. Декілька старовинних дерев перед будинком і досі були ще підстрижені за давньою модою і неприродним виглядом своїм нагадували оті фіжми, перуки та банеподібні спідниці, але вже недалеко була пора, коли вони мали зайняти приділені їм місця в процесії небіжчиків і тихо відійти в небуття.»

При місячному світлі старечо продзеленькотів дзвіночок, що свого часу, мабуть, не раз сповіщав: «Ось прибула зелена сукня з фіжмами… Ось меч з діамантовим руків'ям… Ось черевички з червоними підборами і синім солітером на пряжці…», і дві рожеволиці покоївки вибігли з дому зустрічати Естеллу. Невдовзі двері поглинули її скриньки, вона простягла мені руку й усміхнулась і попрощалася, а потім двері поглинули і її саму. А я все стояв і дивився на будинок і думав, яким би щасливим я був, живши там разом з Естеллою, хоч і знав, що ніколи не зазнаю з нею щастя, а тільки гостріш відчуваю своє безталання.

З тугою на серці сідав я у карету, яка мала відвезти мене назад до Геммерсміту, і поки доїхав, туга ця посилилася ще більше. Біля будинку містера Покета я перестрів маленьку Джейн, що в супроводі свого маленького кавалера поверталася з гостей, і навіть позаздрив тому її кавалерові, дарма що він був під наглядом Флопсон.

Містер Покет від'їхав кудись читати лекцію; він був бездоганний лектор з проблем домознавства, а його брошурки про виховання дітей та поводження з челяддю залічувались до найкращих посібників з цих питань. Але місіс Покет була вдома, дещо розгублена у зв'язку з тим, що немовляті дали подушечку з голками, щоб утихомирити на час непередбаченої відсутності Міллерс (яка мала родича у гвардійському полку), а тепер виявилося, що бракує більше голок, аніж можна було рекомендувати пацієнтові в такому ніжному віці - чи для уколювання, чи й для ковтання.

Знаючи, як містера Покета високо цінують за вміння давати чудові практичні поради, за його ясні й тверезі міркування та вельми проникливий розум, я був подумав, чи не поділитися з ним своїми переживаннями, щоб розважити тугу. Але коли глянув на місіс Покет, яка, приписавши немовляті сон, як найкращі ліки, знову заглибилась у читання книжки про титули, вирішив,- ні, не варто.

Розділ 34

Поступово звикаючи до своїх сподівань, я мимохіть став завважувати, як вони позначаються на мені і на моєму оточенні. Вплив їх на самого себе я по змозі намагався недобачати, але чудово знав, що він не такий уже й благодатний. Я жив у постійному неспокої, відчуваючи свою провинність перед Джо. Та й щодо Бідді мене мучило сумління. Коли я прокидався серед ночі,- як Камілла,- мене часто бентежила думка, що якби я ніколи не бачив міс Гевішем, то певне став би щасливішим і кращим і, вирісши, чесно працював би поруч із Джо при ковадлі. Багато разів, сидячи самотньо ввечері біля розпаленого каміна, я думав, що хоч би там що, а нема миліше, як вогонь у кузні та у кухні рідної домівки.

Але Естелла була невіддільна від усіх моїх тривог та неспокоїв, і я аж ніяк не був певен, що то лише я сам спричинив їх усі. Інакше кажучи, якби у мене й не було ніяких сподівань і якби тільки Естелла заполонила мої думки, навряд чи я почував би себе краще. Що ж до впливу мого становища на інших, то в цьому легше було зорієнтуватись, і я усвідомлював - хоч, може, і не дуже виразно,- що воно не принесло добра нікому, а надто Гербертові. Мої марнотратні звички спонукали Герберта, поступливого натурою, іти на видатки, що перевищували