Читати книгу - "Раб. Книга 1. Чужий біль, Нідейла Нельте"

– Мені не цікаво, – тисну плечима.

– Та ти спробуй, потім говорити будеш! – гмикає Халір. – Знаєш, який азарт в процесі починається?

– А ще прикольно, – вставляє Селій, ой як на Антера поглядає! – коли господар забороняє рабу слухатися того, хто виграв.

– І що прикольного? – не розумію.

– Ну як, за правилами гри він може наказувати, а господар забороняє... Деякі так цікаво викручуються.

– Коротше, давай пульт, в процесі все побачиш, – це вже Олінка нетерпляче. Не стримуюсь, дивлюся на Антера, боже, милий, ну в тебе й погляд. Зуби стиснуті, на щоках плями білі виступили, очі похмурі. Відразу видно, вже грав...

– Я подивлюся спочатку, – відповідаю, відчуваючи нудоту, надовго мене явно не вистачить дивитися на цей жах.

– Та чого ти! – гне Олінка, ох, здається, вона вже своїми поглядами мільйон зарубок на Антеровім пульті зробила, має намір будь-що заволодіти. Підозрюю, Селій теж, та й дружок його за компанію.

– Пані Ямаліто, можна вас на кілька хвилин? – чую голос, готова розцілувати будь-кого, кому він належить!

– Так, звичайно, – обертаюся, треба ж, Келла стоїть. Але мені всеодно, мало не кидаюся до неї, поводок злегка натягується – сонце моє не очікувало, напевно, вже готувалося до розправи...

– Йдемо, рабе, бачиш, мене звуть? – підганяю, щоб в себе прийшов трохи.