Читати книгу - "Блаженної пам’яті Маттіа Паскаль. Оповідання"

Барні знав, що в Раффаелли ще раніше померла мати, і, коли його обрали депутатом парламенту, хизуючись перед виборцями своєю добротою, дав дівчині притулок у себе.

Так Раффаелла опинилась у Римі. Становище її в домі Барні було непевним: з нею поводилися як з членом сім’ї, але насправді вона була вихователькою молодших баронових дітей, а також чимось на зразок баронесиної компаньйонки. Грошей їй, звісно, не платили.

Вона працювала, а Барні пишався своєю добротою.

Але тоді їй було однаково. Вона працювала не за страх, а за совість, намагаючись заслужити батьківську прихильність свого благодійника. В душі Раффаелла сподівалася, що її некорисливість і жертва, принесена її батьком, пом’якшать серце Барні. Старший баронів син Ріккардо обіцяв Раффаеллі, що скаже батькові про свої почуття до неї і той не стане наперекір їхньому щастю. Сам Ріккардо не сумнівався, що батько залюбки вволить його бажання. Але йому всього-на-всього дев’ятнадцять років, він ще студент. Він просто не насмілився признатися у всьому батькам. Краще почекати кілька років.

І от, чекаючи… Але скільки можна чекати? Постійно разом, в одному домі, запевнення в коханні, присягання, обіцянки одружитися…

Словом, кохання засліпило Раффаеллу.

А коли гріх неможливо стало ховати, її вигнали з дому. Атож, її просто викинули геть без жалю, незважаючи навіть на її стан. Барон Барні написав у Калабрію її старій тітці, щоб та негайно забрала Раффаеллу. Причому він пообіцяв допомагати їм грішми. Одначе тітка вблагала барона трохи зачекати — може, він дасть Раффаеллі змогу хоча б народити в Римі. Адже там, у маленькому калабрійському селищі, це викличе неабиякий поговір. Барні поступився, але за умови, що син нічого не знатиме: йому скажуть, ніби вони обидві вже поїхали. Одначе після пологів Раффаелла відмовилась вернутися до Калабрії. Не тямлячись од люті, барон пригрозив позбавити її допомоги. І потім, як Раффаелла спробувала вкоротити собі віку, він справді перестав їй допомагати. Ріккардо поїхав до Флоренції. Раффаелла, яку чудом пощастило врятувати, пішла ученицею до кравчині — тепер їй треба було утримувати себе і тітку. Минув рік, Ріккардо повернувся до Рима, але вона навіть не пробувала знову з ним зустрітися. Після невдалого самогубства дівчина твердо вирішила поволі заморити себе. Її тітка, втративши терпець, вернулася до Калабрії. Місяць тому, прийшовши на роботу, Раффаелла зомліла. Її відвезли до лікарні й почали лікувати від недокрів’я.

І ось учора, коли Раффаелла Озімо лежала в ліжку, повз неї пройшов гурт студентів-медиків, що слухали курс лекцій з діагностики. Серед них, уперше за ці два роки, вона побачила Ріккардо. Поряд нього йшла гарна білява дівчина. З вигляду вона скидалася на іноземку і, мабуть, теж була студенткою. А як вона на нього дивилася! Так, чуття підказувало Раффаеллі: ця дівчина закохана в Ріккардо. А як ніжно вона всміхалася, зазираючи йому в очі.

Раффаелла не відривала від них погляду, поки вони не вийшли з палати. Вона напівлежала, спираючись на лікоть, очі її були широко розплющені. Нанніна, її сусідка по палаті, зайшлася сміхом.

— Що ти там побачила цікавого?

— Нічого.

Раффаелла з якоюсь сумною усмішкою квапливо лягла. Серце в неї так і тьохкало, ніби хотіло вискочити з грудей.

Потім прийшла старша сестра й звеліла Нанніні одягтися: професор хотів продемонструвати її студентам на лекції.

— А що вони зі мною робитимуть? — запитала Нанніна.

— З’їдять! Що вони можуть з тобою такого зробити? — відповіла їй старша сестра. — Цього разу обрали тебе, потім дійде черга і до інших. Тим більше що завтра ти виписуєшся.

Спершу Раффаелла потерпала на саму думку, що можуть обрати і її. Ох, як вона з’явиться перед ними, така худа й негарна? Адже змарніла жінка ні в кого не викликає ні співчуття, ні жалю.

Звичайно, приятелі Ріккардо, побачивши її, таку жалюгідну, почнуть сміятися з нього.

«Як! Невже ти міг зв’язатися з цією ящіркою?»

Так їй не вдасться помститися Ріккардо. А втім, вона й не збирається йому мстити.

Через півгодини повернулася Нанніна. Коли вона пояснила подрузі, що з нею робили, і показала їй своє розмальоване тіло, Раффаелла раптом щось надумала. Тепер вона аж тремтіла, нетерпеливо чекаючи приходу студентів.

Нарешті годині о десятій вони з’явилися. Прийшов і Ріккардо, як і тоді, разом з білявою студенткою-іноземкою. Вони закохано всміхалися одне одному.

— Можна вдягатися? — спитала Раффаелла у старшої сестри. Вся зашарівшись, вона миттю підхопилася й сіла на ліжку, тільки-но ті двоє пройшли до залу.

— Бач, яка швидка! Лягай! — звеліла старша сестра. — Почекай, поки професор покличе.

Але Раффаелла — ніби й недочула — поволі почала вдягатися.

Коли старша сестра прийшла по неї, вона була вже готова.

Здригаючись усім своїм худеньким тільцем, бліда як смерть, з розпущеними косами, ввійшла вона до залу. Очі її гарячково блищали, вона намагалася всміхнутись.

Ріккардо Барні розмовляв з юною студенткою і спершу не помітив Раффаелли. Загубившись серед людей, вона шукала його очима і навіть не почула, коли головний лікар сказав їй:

— Сюди, сюди, дочко!

Барні обернувся на голос професора і побачив Раффаеллу, яка з розпашілим личком пильно дивилася на нього. Він геть розгубився, поблід як полотно. В очах йому потемніло.

— Ну ж бо! — гукнув професор. — Ходіть сюди!

Студенти зареготали. Почувши їхній сміх, Раффаелла розгубилася ще дужче. Вона побачила, як Ріккардо відступив до вікна, обвела зал зляканим поглядом, нервово посміхнулася і спитала:

— Що мені треба робити?

— Сюди, сюди, лягайте ось тут! — звелів їй професор, який стояв біля демонстраційного столу, вкритого чимось схожим на ватяну ковдру.

— Зараз, зараз, синьйоре! — квапливо відповіла Раффаелла, але ніяк не могла залізти на стіл; вона знов посміхнулася й сказала: — Ніяк не можу…

Один студент підсадив її. Перш ніж лягти, вона глянула на професора, гарного, високого, чисто виголеного чоловіка в золотих окулярах, і, показуючи на молодесеньку дівчину, мовила:

— Будь ласка, хай мене розмалює вона.

Студенти знову дружно зареготали. Посміхнувся й професор:

— Чому? Соромишся абощо?

— Ні, синьйоре. Просто краще хай вона. — Раффаелла обернулась і глянула на Ріккардо, який усе ще стояв біля вікна, спиною до неї.

Білява студентка мимоволі простежила за її поглядом. Вона вже встигла помітити, що Барні збентежений і розгублений. Тепер вона побачила, що він відійшов до вікна, і теж страшенно збентежилась.

Та професор уже покликав її:

— Що ж, прошу вас, починайте огляд, синьйорино Орліц. Хай буде так, як хоче пацієнтка.

Раффаелла лягла на стіл і подивилась на біляву студентку, яка обережно підняла