Читати книгу - "Пані Язикатої Хати, Ялинка Ясь"

            У дзеркалі підморгнула симпатичній незнайомці. Напевно, зараз їй можна було дати близько двадцяти років. Від густих вій і чорних смоляних брів Стьопка не переставала дивуватися. Помацала пальцем пухкі яскраві губи, подумавши, що тепер не гріх вважати себе красивою. Не симпатичною, а саме красивою! Ще б стегна стали поменше, і, мабуть, мріяти нема про що.

            Мітя накрив на терасі. На столику димилися дві чашки з кавою, ось тільки кава водяника була зі збитою молочною піною. На тарілочці лежав порізаний сир, жменя крекерів, трохи горіхів та гроно винограду.

-Руденька, пробач, сніданок так собі. Я вдома майже не харчуюсь, - почав вибачатися, варто було Стьопці вийти, а потім побачив її зачіску і розквіт, - тобі йде, ти така гарна!

-Правда? Мені теж сподобалась ця зачіска! Дякую! - подякувала, сівши за стіл, - а з приводу їжі, не парься. Мені головне – кава!

-Коли проводжу тебе, з'їжджу на продуктами. А то й справді, привів жінку в гості, а в холодильнику миша повісилася!

-Не переймайся! Мене вдома Лукерія нагодує! - відмахнулася, пригубивши каву, - кава смачна, решта не важливо.

             Стьопка пила каву і сумувала. Не хотілося йти. І місце чудове і компанія... Нишком спостерігаючи за Мітею, все більше переймалася симпатією. Все в ньому було гарне: фігура, хода, жести, міміка, довгі сильні пальці.

            Мимо волі порівняла з Гором. Лісник був гарний іншою красою. Тваринною, зловісною, навіть. Брутальний, волохатий, із запахом дьогтю та звіриної пристрасті. З ним їй теж сподобалося... розмовляти, доки він не накидався і не починав демонструвати ведмежі інстинкти. Вона відігнала думки про Гора. Буде ще час про нього подумати. А поки вона насолодиться спілкуванням з Мітею.

-Розкажи мені про себе, - попросила, - і про цей світ.

-Що розповісти... Народився я там де і ти, у звичайній людській родині. Моя мати була фельдшером, а тато ветеринаром.

-Чому була?

-Бо вже на пенсії, - відповів з посмішкою, - батьки живі, з ним усе гаразд. Так ось. Нас у сім'ї троє братів та сестра. Коли ми були дітьми, часто ходили купатися на річку, поки дещо не сталося, - зробив паузу, щоб зробити ковток кави, - Андрій, мій молодший брат, заплив далеко і почав тонути. Я, як найстарший, кинув йому на допомогу. Плавав я нормально, але не так, щоб краще за всіх. Якось витягнув брата з глибини, та тут мене щось схопило за ногу і потягло на дно. Пам'ятаю, перелякався… Почав пручатися, але вирватися не зміг. Невидима сила тягла мене дедалі глибше і далі від берега. Коли я почав задихатися і напився води, думаючи що все, прийшла моя остання мить, зрозумів, що не захлинаюся, а, не зрозуміло яким чином, дихаю. Хватка на нозі ослабла, і я виплив на поверхню. Не пам'ятаю, як дістався берега, ось тільки берег виявився іншим. Я тоді подумав, що з переляку поплив у інший бік. Коли звалився на траву без сил, до мене підійшов старець. Стародавній, борода до коліна, волосся ззаду в косу заплетене. Одягнений він був у штани, сорочку та постоли. Я вразився, що давно так ніхто не одягається навіть у нашому дикому селі. Сів старий поруч і каже мені: «Здоров будь, онук!» А я йому: «Добрий день! Тільки я не онук вам!» А дід засміявся і сказав, що взагалі-то я правий, я не онук, а пра-правнук! І розповів мені байку, що він управлінець водною стихією і настав його час передавати повноваження. І ось я, виявляється, його спадкоємець і є.

-Не повірив?

-Не повірив. Вирішив, що дід божевільний. Але він переконав. Показав деякі прийомчики, від яких у мене щелепа відвалилася, - віддавшись спогадам водяник посміхався, - загалом, почав мене дід вчити. Щодня бігав до нього. Він завжди чекав на мене біля річки, а потім забирав у свій світ. Я його полюбив. Він добрий, кумедний був. Жартував смішно. Улюблена фразочка знаєш яка? Розповідав, бувало, про річку: «От раніш риба була, то риба! Без портків у воду не увійдеш!»

Стьопка засміялася.

-Або. Ага! Ща-зи! Канда русалка на шпагат сядить! - сказав Мітя навмисне старечим голосом.

-Здається у твого діда і в моєї Лукерії вчитель був один! - сміялася Стьопка, - вона щось як скаже, хоч записуй.

-І що, Міть? Вивчився ти? Що було далі?

-Вивчився. Потім дід пішов. Все.

-Як сумно.

-Нічого. Він прожив хороше, довге життя.

-А як ти поєднуєш життя у двох світах? - поцікавилася, - встигаєш?

-Спокійно поєдную. Одна вада, не можу далеко виїхати від свого будинку. Подивитися зі мною Париж тобі не вдасться, - сумно сказав.

-Це не найголовніше в житті, - відповіла Стьопка і змінила тему, - розкажи про лісника, чому ви воюєте, ти говорив уже багато років.

-Це почали не ми з Гором, а наші предки. Щось не поділили у далекому минулому та закрили хід на свої території.

-А як же тоді ти пробрався до його лісу? - здивувалася.

-Поплющило мене, - знизав плечима, - ти ж пам'ятаєш моє обличчя. Зневоднення пішло.

-Так ось чому у тебе таке обличчя було! - Стьопка скорчила страшну пику, - думала назавжди... Стривай, так якщо ти в його світ протиснувся, значить... і він зможе?