Читати книгу - "Леобург, Ірина Грабовська"

— Не забувай: ми досі не знаємо, хто вони такі,— скептично посміхнулася Лейла.— Добродії не забажали відрекомендуватися!

Так, шансів без вигнанців у них небагато.

— Я знаю, хто це,— звів брови Давид.— Едвард і Агнеса Яблонські, чи не так? Ми вже зустрічалися, панно Агнесо. В саду. Пригадуєте?

Агнеса здригнулася. Схоже, вони дійсно вскочили в серйозну халепу.

— Ну, она, может, и Агнесса,— промовила Лейла й зміряла Данила поглядом.— Но вот этот — точно никакой не Эдвард. Ферштейн меня, парень?[34]

Ні, от тепер вони в халепі!

— Вона каже правду? — сторожко перепитав Давид.

Данило повільно видихнув.

— Я не зовсім...

— Ти такий, як я. Ти прийшов через перехід у маєтку Яблонських,— промовила німецькою Лейла й жорстко посміхнулася.— І краще не намагайся брехати, бо я перестану жартувати.

Вона стиснула руків’я револьвера. Данило кинув на неї похмурий погляд і кивнув.

— Я не Едвард. Мене звуть Данило Левченко,— він намацав Агнесину руку й міцно стиснув її.

— Це вас шукає поліція? — кинув рудобородий вигнанець, якого Лейла називала Маком.— Щось вони нишпорять у лісі, це недобре.

— Так. Я витягнув Агнесу з в’язниці.

— Ого! — захоплено видихнула Лейла.— Та ви просто супергерої! Бетмен і Жінка-Кицька. У Раді, напевно, повиплигували зі штанів від люті.

Раптом рудий схилив голову набік, уважно роздивляючись Агнесу.

— То ти справді Агнеса Яблонська? Його дочка?

Данило завмер. У руках вигнанців опинилася дійсно неабияка здобич — дочка одного з засновників міста. І тепер залишилося тільки чекати, як вони скористаються цим раптовим подарунком долі. Чекати й бути готовим захищатися — шалено, люто, до останнього подиху... Іншого виходу в них нема.

— Я вас не розумію, пане,— стримано відповіла Агнеса.

— Ти — дочка засновника Леобурга, що тут розуміти? — гримнув рудий.— Агов, ви розумієте, хто це?!

Він обернувся до Лейли й Давида. Судячи з їхніх облич, вони збіса добре розуміли всю пікантність ситуації. Вигнанка дивно посміхнулася, хоча погляд її залишався крижаним і нерухомим, мов у змії, і подивилася на ватажка загону. Той ледь помітно кивнув. Данило відчув, як карколомно зростає напруга. Треба вшиватися! Але як? З обличчя Агнеси відхлинула кров, вона стала такою блідою, що, здавалося, от-от знепритомніє. Лейла поправила широкі шкіряні браслети на зап’ястках і знизала плечима:

— Якщо вже ми зустрілися — відведемо вас до фахівця з Яблонських. Хай він вирішує, що з вами робити.

Ліс досі здавався чорною стіною, між густими ялиновими лапами та щільними кучерями високих кленів панував морок, хоча сонце вже почало золотити небо на сході. Давид присів біля печери і якийсь час уважно роздивлявся сліди на вогкій землі, а потім роздратовано видихнув:

— Ми добряче наслідили. Гаразд, зробімо так: Лейло, Маку, ви ведете бр...— він затнувся, зустрівши переляканий Агнесин погляд,— наших гостей до штабу. Спускайтеся в яр, потім кілька разів перейдете струмок. А ми з хлопцями візьмемо їхні речі й рушимо назустріч поліції, почепимо їх на слід і поводимо по лісу, поки не втомляться. Тобі все зрозуміло?

Лейла солодко посміхнулася йому у відповідь.

— Так ми можемо зайти просто тут,— вона махнула в бік тунелю.— Я знаю цей коридор.

— Ні, тут не можна. Будемо плутати сліди,— ватажок вигнанців подивився на ноги Данила.— А ти скидай черевики.

— Що?

— Що чув. Поміряй мої, якщо підійдуть, підеш у моїх. Заплутаємо остаточно.

Данило глипнув на рушниці в руках вигнанців. Так, ліпше підкоритися. Вони обмінялися взуттям, і Давид побіг доріжкою на гребінь пагорба. Лейла поманила пальцем Данила, й вони з Агнесою почали спускатися крізь колючий чагарник у темне річище, що зміїлося долиною.

Вони йшли мовчки, Лейла й рудобородий стиха розмовляли... англійською. Вимова дівчини була схожа на типову британську, вона говорила так легко й природно, наче рідною. Та що вона таке? Данило хотів був спитати, але потім просто зітхнув і зосередився на Агнесі. Бідолашна ледь пересувалася, раз у раз зупинялася, на її чолі ряснів піт. Більшу частину шляху Данилові довелося нести її на руках. Їхній шлях плутав між деревами, ніби вони просто гуляли. Біль у коліні знову почав нагадувати про себе, Данило насилу шкандибав. Згодом Мак зглянувся й забрав у нього Агнесу. Від голоду в дівчини майже не зосталося сил — ті кілька шматочків цукру й окраєць хліба, що Давид дістав з торби, навряд чи могли допомогти після кількох діб без їжі.

Раптом Лейла зупинилася й дослухалася. Данило давно втратив орієнтири, й зрозуміти, як далеко вони відійшли від печери, було надто складно, хоча йому здавалося, ніби вони обійшли пагорб з іншого боку. Ліс на схилі порідшав.

— Слухай, а де цей ваш штаб? І що то був за тунель? — зважився Данило.— Про який коридор ти казала Давиду?

Лейла обернулася до нього, її темно-карі очі загадково зблиснули.

— Ото все тобі треба знати,— кокетливо посміхнулася вона.— Це Нейтральна зона, тут повно різних див. Колись то був завод-гігант, як зараз набудували довкола Вінниці.

— Вінниці?

— Боже,— роздратовано видихнула Лейла.— Не вашої Вінниці! А тутешньої. Столиці Українського Королівства. А цього на поверхні уже нема — розібрали на каміння, мабуть, коли будували Леобург. Але ми знайшли підземні склади. Це кілометри коридорів, кімнат, усіляких приміщень, є кілька сховищ. Ми досі всі не проінспектували.

Данило вражено зітхнув. Мак підійшов до них і поставив Агнесу на землю.

— І Оздемір про це не знає?

Лейла дивно сіпнулася, почувши прізвище «отця-фундатора», вони з Маком перезирнулися.

— Певно, що знає. І про нас також. Але штаб поза межами земель, що належать Леобургу. За міжнародною конвенцією, міські силовики не повинні потикатися за місто, та я гадаю, Оздемір просто ще не вирішив, що з нами робити.

— Або боїться,— посміхнувся Мак.

— Не лести собі,— хитнула головою Лейла.— Він підступний, але не боягузливий. Тож пильнуйте: ми не маємо права привести в селище «хвіст».

— Яке ще селище? — здивувалася Агнеса.— У Нейтральній зоні немає жодних поселень! Є лише певна кількість заїжджих дворів.

Лейла презирливо скривилася.

— Що ж, спотворюючи обличчя громадян, отці-фундатори та їхні поплічники зовсім не зважають на те, що людям потрібно десь жити, а перетнути кордон Нейтральної зони без грошей практично неможливо. Ми називаємо селищем наш штаб.

— Підземне селище?..

— Так,