Читати книгу - "Перші п'ятнадцять життів Гаррі Оґаста"

— Так, — бовкнув я. — Ти мені подобаєшся. Ти… Ти завжди мені подобалася, Дженні.

— Тоді гаразд, — спокійно сказала вона. — Тоді зрозуміло.

І більше, схоже, сказати було нічого.

* * *

У 1985 році я почав відчувати біль і важкість у ногах, а після кількох тижнів ігнорування цього вирішив піти до лікаря по свій звичайний діагноз: множинна мієлома. Лікарка заслужила мою повагу вмінням, з яким надала мені цю інформацію, розкриваючи її кількома обережними діагностичними кроками: спочатку «аномалії, що можуть бути…», потім «утворення, які схожі на…», і зрештою, вже приготувавши пацієнта першими двома раундами до сприйняття поганої новини, спокійно сказала, що це саме воно, і що я мушу готуватися до важкої боротьби. Я був настільки зворушений манерою, з якою вона виконала цю останню, найважчу фазу, що наприкінці встав, потиснув їй руку й похвалив за її чесноти та умілість. Вона зашарілася й, ведучи мене до дверей, бурмотіла щось уже не так красномовно, ніж коли інформувала мене, що я помираю.

Вінсент, почувши цю новину, обурився:

— Ми мусимо щось зробити! Що тобі потрібно, Гаррі? Чим я можу допомогти? Я негайно зателефоную до Шпиталю Джонса Гопкінса — здається, я нещодавно купив їм чи то палату, чи то…

— Ні, дякую.

— Не кажи дурниць, я наполягаю.

Він наполягав.

Я втомлено погодився на повторне обстеження.

Лежачи в білій лікарняній сорочці, спроектованій для якнайшвидшого підкорення індивідів-вільнодумців, я слухав, як навколо мого тіла набирають потужність електромагніти й обмірковував свій наступний крок. У цьому житті я, безумовно, мав певний прогрес: спостерігав за тим, як працював Вінсент, вивчав його контакти, його методи, його людей, а найголовніше — переконав його в тому, що я абсолютно нешкідливий. Від чоловіка, якого він лише кілька життів тому вбив, я доріс до його довіреного помічника та друга.

Втім, мені не було довірено найголовнішу інформацію, яка була мені реально необхідна для того, щоб здолати Вінсента й зупинити виготовлення квантового дзеркала, і мені залишалося або терпіти довгі роки сумнівних медичних процедур, або померти, і тоді цю можливість буде втрачено.

Зваживши все, я вирішив ризикнути, зробити найнебезпечнішу ставку з усіх моїх життів.

* * *

— Я відмовлюсь від хіміотерапії.

1986 рік. Ми стояли на балконі однієї з багатьох квартир Вінсента в Нью-Йорку: на півдні — Центральний Парк, за ним — вогні Манхеттена, небо поцятковане сіро-коричневими хмарами. На рівні землі повітря в Нью-Йорку ставало важким для дихання, як і в усіх великих містах. Забагато чудових ідей занадто швидко: забагато машин, забагато кондиціонерів, забагато морозильників, забагато мобільних телефонів, забагато телевізорів, забагато мікрохвильових духовок — і замало часу на те, щоб подумати про наслідки. Тепер Нью-Йорк вивергав коричневу грязь у небо та зелений мул у води навколо острова, і те саме було по всій Землі.

Світ добігав кінця.

Ми не можемо це зупинити.

— Я відмовлюсь від хіміотерапії, — повторив я трохи гучніше, коли Вінсент розмішував лимонну шкірку на дні склянки.

— Не верзи дурниць, Гаррі, — сказав він. — Авжеж, тобі треба пройти хіміотерапію!

— Вибач, але ні.

Він сів біля мене на шезлонг і поставив на маленький металевий столик між нами дві склянки: одну собі, другу мені. Потім подивився на небо, трохи зачекав і спитав:

— Чому?

— Хіміотерапія — це ув'язнення. Це шість місяців домашнього арешту, нудоти без можливості блювати, п'янкої спеки без можливості знайти достатній холод, болю, якого не позбавитися, ізоляції та дискомфорту, а після всього цього я все одно не вилікуюсь, я все одно помиратиму.

— Ти не можеш бути в цьому певний!

— Можу, — твердо відповів я. — Я знаю. Я помру.

— Але ж, Гаррі…

— Я це знаю, — повторив я. — Даю тобі слово: я знаю.

Якийсь час ми мовчали. Напевно, він чекав. Я глибоко вдихнув і виклав усе. Я дуже мало кому розповідав про свій секрет — після нападу на Клуб Хронос взагалі нікому — тож страх і нервування, які я відчував підчас розповіді, були справжні; напевно, це допомогло.

— Щоб ти сказав, якби я сказав, що я не вперше цим захворів?

— Я би сказав: що ти, в біса, кажеш?

— Я вже проходив це раніше, — відповів я. — Хіміотерапію, радіотерапію, наркотики — все; але отримав метастази в мозку.

— Боже мій, Гаррі! Що з тобою трапилося?

— Це просто, — відповів я. — Я помер.

Мовчання.

Внизу гуркотів транспорт; нагорі стрімко пливли хмари. Я сидів і майже чув, як мозок Вінсента зважує, що робити. Я дозволив йому думати самостійно. Буде корисно дізнатися, що він вирішить.

— Гаррі, — зрештою сказав він, — ти знаєш, що таке Клуб Хронос?

— Ні. Слухай. Я намагаюся сказати…

— Ти хочеш мені сказати, що ти вже жив цим життям раніше, — глибоким і стомленим голосом сказав він. — Ти народився сиротою, ти жив і помер, а коли народився знову, то досі був собою й саме там, звідки починав. Ти це хотів мені сказати?

Моя черга мовчати.

Моя черга думати.

Я дозволяв часові спливати, спливати, спливати… А потім:

— Звідки? Скажи мені, звідки ти знаєш? Будь ласка!

Він знову зітхнув, потягнувся — його ноги поскрипували при рухах. Він зараз не був молодий; цей Вінсент Ренкіс був найстарший, яким я його коли-небудь бачив.

— Ходімо зі мною, Гаррі, — сказав він. — Мені треба показати тобі дещо.

Він підвівся й пішов у кімнату. Я пішов за ним, а наші склянки залишилися на столику. Він почапав до своєї спальні, відкрив шафу й почав нишпорити серед пальт і сорочок. На мить я подумав, що він дістає пістолет, бо я, звісно, обшукав це житло, коли його не було, і знайшов там два пістолети: один лежав у шухляді біля ліжка, а другий — в задній частині комода. Але ні. Він вийняв металеву скриню з навісним замком. Скриня була новинкою — її не було, коли я востаннє нишпорив по цій квартирі. Побачивши в моїх очах цікавість, Вінсент підбадьорливо посміхнувся й поніс її до їдальні. В їдальні був довгий скляний стіл, навколо якого стояли вісім незручних скляних стільців. Вінсент жестом запросив мене сісти, а сам відчинив замок і почав виймати те, що було в скрині.

Мій шлунок стиснувся в животі, дихання різко перехопило. Почувши це, він кинув на мене зацікавлений погляд і мені довелося відволікати його увагу:

— Ти не сказав, звідки ти знаєш.

Він злегка похитав головою й поклав те, що було в скрині, на стіл.

Це була корона з дротів і електродів. З задньої частини виходили проводи, вони