Книги Українською Мовою » 💙 Історичний роман » Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда 📚 - Українською

Читати книгу - "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"

459
0
09.03.24
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Люлька, шабля - вся родина" автора Олег Говда. Жанр книги: 💙 Історичний роман. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 108
Перейти на сторінку:
Розділ 39

* * *

 

Невеликий струмок — переступити і не замочити ніг — тихенько дзюрчав поміж трав, позначаючи себе не блакиттю води, а густішою ніж де інде зеленню. Як колія в безкрайньому степу, яка вказує подорожньому вірний напрямок.

Ми з Василем бредемо повз неї вже кілька годин... нав'ючені сідлами, бесагами та іншою амуніцією, без докорів сумління, позиченою на вічне повернення в печері Балди. Байрачник, якого ніхто не призначав матеріально відповідальним за збереження козацьких припасів, навіть не поцікавився, що саме і скільки ми беремо. Зрештою — козаки поклали, козаки забрали. А ті чи інші — що він паспорт питати повинен?

Скільки точніше бредемо? А біс його знає... Сам би не відмовився навіть від самого примітивного, механічного годинника, головне щоб поділок мав більше ніж чотири: «ранок», «день», «вечір», «ніч». Ніяк не навчуся визначати час по тіні. Виходили — ледь сіріло, а тепер сонце майже над маківкою зависло. І припікає так, що мимоволі праве око щурити доводиться, щоб шию не скрутити, постійно відвертаючись. От коли б стала в пригоді бейсболка або звичайнісінький крислатий капелюх. Як тільки доберемося до якоїсь цивілізації — в першу чергу головним убором обзаведуся. А то, хоч сідло на голову натягай.

До речі. Чому ні? Хто мене тут побачить? Носять же на Сході глечики на головах...

Як там у методиках по бойових єдиноборствах написано? Думка випереджає дію, чи навпаки? А я чим гірше? Подумав — зробив.

 — Ти тільки іржати не почни? — пробурчав Василь, котрий, як і належить командирові, замикає колону. А мені, як найменш корисному членові загону, люб'язно надана можливість провадити розвідку і героїчно зустрічати будь-яку можливу небезпеку. Тьху, тьху три рази… поки що тихо... Може, вибрали ліміт неприємностей? Хоча б на цей тиждень...

 

Мушу визнати, Василь умів чекати.

Приправлена ​​двома пригорщами перетертих в труху сушених грибів, саламаха булькала, розповсюджуючи чудові аромати. Я травив одну байку за одною, ледь встигаючи переводити анекдоти з майбутніх часів їх на тутешній лад. Навіть заспівати спробував, але цього пориву слухачі не підтримали. Не змовляючись і дружнім хором. Гм… Ніколи не думав, що у мене з голосом усе так погано. Треба буде взяти пару уроків вокалу, при нагоді. У лірника чи кобзаря.

Але побажання публіки святе, тож «Реве та стогне» довелося закінчити речитативом. Цей варіант слухачам припав більше до смаку, так що після творчості Тараса Григоровича на біс я ще виконав уривок з Гоголя. Про рідкісну птаху, котра зможе долетіти до середини Дніпра.

І як воно часто буває, без будь-якої логічної прив'язки, але саме в той момент, коли я з пафосом промовляв: «Чудовий Дніпро і теплої літньої ночі...», — думка, що крутилася в голові, остаточно сформувалася. Відповідно, я запнувся, збився і замовк.

— Нарешті… — Василь як нюхом вгадав справжню причину. — Я вже, думав, ти до ранку язиком молотимеш. Давай, викладай, що придумав.

— Нам потрібні коні.

— Правда?! — захоплено вигукнув запорожець. — От молодець! І як швидко зрозумів. Навіть пів дня не минуло... Того гляди, до півночі здогадаєшся, що їх у не тільки немає, але і ніде взяти. Мабуть, куриво ще не відпустило...

— Не час глузувати. Я серйозно.

— А я й не сміюся... — Василь глянув пильніше. — Чекай... Ти і справді придумав, де коней можна роздобути?!

Я кивнув. Тепер Полупуд не промовив ні звуку, терпляче чекав. Лиш за вус схопився. А я неквапливо вказав на байрачника.

— У мене? — здивувався Балда. — У мене немає коней. Хоч заприсягтися. Зайці, миші, їжаки, ховрахи — це є. Вужі... Пара гадюк неподалік знайдеться, якщо треба. А коней немає.

— Не в тебе. У свояка... — і зробивши знак «не перебивай», почав пояснювати. В основному, Василеві. — Якщо немає де взяти коней звичайних, значить — треба зловити диких. А де це найпростіше зробити? Правильно — біля водопою. А вода де? Теж вірно — на Жаб'ячому озері. У свояка Балди. Може, і ще де є, але навіщо шукати, якщо байрачник найкоротшу дорогу до свояка вкаже і рекомендацію дасть. Правда? — я легенько штовхнув нежить у м’який бочок.

— Та чого там вказувати? За струмочком ступайте, він — он там... — Балда тицьнув пальцем ліворуч, — знову на поверхню виходить. Струмочок вас до Жаб’ячого озера і заведе. Якщо на світанку вийдете — трохи за полудень і добредете. Але того, що ти сказав… комендації… того не дам… — розвів лапками. — Не знаю, де воно. Хіба, самі знайдете.

— Знайдемо, знайдемо... — засміявся я.

— Так-то воно так, — скривився Василь. — Та тільки тарпани під сідло не годяться. Навіть якщо зможемо заарканити парочку — виїздити їх така морока, що швидше пішки зайдемо. Часу втратимо багато, а толку... Чорта і то, легше під сідло поставити, ніж цих дичків.

— Гм... Можна, звичайно, і чорта, — посміхнувся, згадуючи відповідний фольклор. Василь з байрачником обмінялися швидкими поглядами, але промовчали. — Хоча, я думав про інше...

Полупуд, начебто, полегшено зітхнув? Так що ж таке?.. Довго він буде на мене, як Леонардо на Джоконду дивитися? Треба нам з цим закінчувати. І як можна швидше, поки не присохло намертво.

— Міркую, що в табунах тарпанів зустрічаються і домашні коні. Адже так?

— Так... — протягнув Полупуд. — Як же я сам... Не раз доводилося чути від табунників, що кобилиці під весну з дикими кіньми тікають. Інколи і не повертаються. Гм... А знаєш, Петре, з твоєї затії щось може і вийти. Якщо вдасться піймати... — знову засумнівався козак. — Полохливі вони дуже... Обережні. Нізащо до себе не підпустять. Навіть на мушкетний постріл... Щоб ти знав: папські монахи дуже до м'яса тарпанів ласі. І хороші гроші за них платять. А не в усяку пору мисливці постачати дичину беруться. Тільки взимку, коли сніг глибокий. В інший час — лови вітер в полі. Одна морока.

— Нічого. Як сказав мудрець, немає таких... — тут я затнувся. Оскільки не зумів з ходу придумати, які саме вершини могли б підкорювати запорожці? — ...порогів, через які не провів би човен низовий козак. На місці розберемось. Голова людині не тільки для носіння шапки дана.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍
1 ... 91 92 93 ... 108
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Люлька, шабля - вся родина, Олег Говда"