Читати книгу - "Звіяні вітром. Кн.1"

Вмить він уже був біля неї і блискавично розв’язав стрічку. Ще за хвильку капелюшок знов опинився у коробці.

— Що ви робите? Ви ж сказали, що він мій.

— Але я не для того його привіз, щоб ви перетворили його на жалобний убір. Я знайду іншу зеленооку красуню, яка оцінить мій смак.

— Ні, ви цього не зробите! Я помру, якщо він мені не дістанеться! Ради Бога, Рете, не будьте бридкий! Віддайте капелюшка мені.

— Щоб він став таким самим страховидлом, як і решта ваших капелюшків? Ні.

Вона вчепилася в коробку. Дозволити, щоб ця чарівна річ, яка так молодила її й додавала свіжих чарів, припала комусь іншому? Та нізащо в світі! На мить вона подумала, як вжахнуться Туп і Мелані, подумала про Еллєн, що та скаже, і всю її морозом обсипало. Але марнолюбство перемогло.

— Я не перероблятиму його! Я обіцяю. Віддайте ж бо мені.

Він повернув їй коробку з ледь глузливою посмішкою на устах і став дивитись, як вона знов одягає капелюшка і чепуриться.

— А скільки він коштує? — раптом спитала Скарлет, спохмурнівши.— У мене зараз тільки п’ятдесят доларів, але наступного місяця...

— На конфедератські гроші це буде близько двох тисяч доларів,— відповів Рет, і широкий осміх з’явився у нього на обличчі, коли він побачив її розпачливу міну.

— Боже милий!.. Але, може, якщо я зараз дам вам п’ятдесят доларів, а тоді, як одержу...

— Мені не треба ніяких грошей за нього,— сказав він.— Це подарунок.

Скарлет, розгубившись, аж рота розтулила. Межа, поза якою немислимо було брати будь-які подарунки від чужих чоловіків, окреслювалася цілком чітко.

«Тільки цукерки й квіти, дорогенька,— не раз казала їй Еллен,— та ще, може, книжку віршів, альбом чи флакончик туалетної води — оце й усе, що порядна дівчина може прийняти у подарунок від джентльмена. І жодного, жодного коштовного дарунку, навіть від нареченого. Ніяких оздоб або речей особистого вжитку, навіть рукавичок або хустинок. Якщо почнеш приймати такі подарунки, чоловіки зрозуміють, що ти не дама, і спробують дозволити собі якусь вільність».

«Боже милий! — думала Скарлет, дивлячись то на себе в дзеркало, то на непроникне Ретове обличчя.— В мене язик не повернеться сказати йому, що я не можу прийняти такого подарунка. Таж капелюшок як лялечка! Нехай уже... нехай уже він дозволить собі якусь вільність,— коли вона невелика, звичайно». Охоплена жахом від цієї думки, вона враз спаленіла.

— Я... я дам вам п’ятдесят доларів...

— Якщо ви це зробите, я викину їх у сміття. Або краще замовлю месу за спасіння вашої душі. Гадаю, кілька мес вашій душі не завадило б.

Вона мимохіть засміялася, і відбиття в дзеркалі її усміхненого обличчя під зеленими крисами капелюшка вирішило справу.

— Чого ви хочете домогтись від мене?

— Спокусити вас гарними дарунками, щоб ваші дівчачі ідеали геть розвіялися і ви стали повністю мені підвладні,— сказав він.— «Можеш прийняти в подарунок від джентльмена тільки цукерки й квіти, моя люба»,— передражнив він наставницький тон, і вона не стрималася від сміху.

— Ви такий хитрий пройда, Рете Батлер,— ви ж чудово знаєте, що капелюшок занадто гарний, щоб я могла від нього відмовитись.

Очі його дивились на неї насмішкувато, але й захоплено перед її вродою.

— А чи не краще б вам сказати міс Туп, що ви дали мені клаптик тафти й зеленого шовку для зразка й накидали обрис капелюшка, а я стягнув з вас за нього півсотні доларів.

— Ні. Я скажу — сто доларів, а вона розкаже всім у місті, і всі позеленіють від заздрощів і осудять мене за марнотратство. Але ви, Рете, більше не смійте привозити таких дорогих подарунків. Це страшенно мило з вашого боку, тільки я більш нічого не зможу від вас прийняти.

— Справді? Тоді я привозитиму вам подарунки, доки матиму охоту й доки мені траплятимуться на очі такі речі, які можуть додати вам принадності. Я привезу вам темно-зеленого муару на сукню в тон цьому капелюшкові. Але застерігаю вас: я це роблю зовсім не з доброти. Капелюшками й усяким дріб’язком я спокушаю вас і підштовхую до прірви. Затямте, що я ніколи не роблю нічого просто так собі й завжди розраховую щось із того мати. І завжди беру, що мені належиться.

Погляд його темних очей пробіг по її обличчю й зупинився на устах. Скарлет опустила вії, збуджена напруженим чеканням. Зараз він спробує щось таке собі дозволити, як і попереджувала Еллен. Чи поцілує її, чи, може, тільки зробить спробу. Якщо вона не дозволить йому цього, він може здерти капелюшка у неї з голови й віддати комусь іншому. А якщо дозволить один скромний цмок у щоку, то він привезе їй ще щось гарненьке в надії на другий поцілунок. Чоловіки так полюбляють цілунки — і що вони в них такого знаходять? І часто після одного цілунку закохуються по вуха й стають дуже кумедними, якщо, звичайно, у дівчини вистачає тями й вона більш нічого їм не дозволяє. Це було б так цікаво, якби Рет Батлер закохався в неї, і зізнався у своєму коханні, і став благати поцілунку або усмішки... Атож, вона дозволить йому поцілувати її.

Але він і не пробував цього зробити. Вона нишком зиркнула на нього з-під вій і заохотливо пробурмотіла:

— То ви таки завжди берете, що вам належиться? І що ж ви від мене сподіваєтеся взяти?

— Це буде видно.

— Ну, якщо ви гадаєте, що я з вдячності за капелюшок вийду за вас заміж, то помиляєтесь,— зібравшись із духом, заявила Скарлет і зухвало шарпнула головою, від чого колихнулося пір’я на капелюшку.

Він зблиснув білими зубами під вузенькою стяжкою вусів.

— Пані, ви лестите собі. Я не маю наміру одружуватись ані з вами, ані з будь-ким іншим. Я не з тих, хто одружується.

— Он як? — розгублено вигукнула вона, тепер уже певна, що він неодмінно щось таке собі дозволить.— Але й поцілунку від мене ви теж не діждетесь.

— То навіщо ж ви так кумедно випинаєте губи?

— О! — скрикнула вона, коли побачила у дзеркалі своє обличчя й уста, справді заокруглені як для поцілунку.— О! — скрикнула вона ще раз, у нестямі тупаючи ногою.— Жахливішої, ніж ви, людини я зроду не бачила, і я не хочу вас більше й бачити!

—