Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

270
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 91 92 93 ... 112
Перейти на сторінку:
нову лінію Ігор. – А що можеш сказати про колег? Є там підозрілі? Щось бачили-чули?

– Не знать, – задумливо стенув плечима. – У кожний можна знайтить підозрілість. Якщо добро придивися.

– А твій асистент? – почав із простого Марченко. – Найбільше ж, мабуть, знаєш про нього?

– Та ні, – аж образився «затриманий». – Окан – хлопек як хлопек. Знаю його п’ять рік. Нічого погано сказати не могти. Слухняник. Правда, трохи замкненість. Сам собі дружба.

– Цікаве ім’я, – зауважив Ігор.

– Угу. Це ми його так називати. Часто – просто Ок. Хоча реальний ім’я – Оканноухет. Це означати «жовтий вовк».

– А звідки він? – запитав Богдан.

– Не знати. Казати, десь із Суматра. З тих краї. Син вождя якийсь там плем’я. Але я не дуже вірити.

– Ловив на брехні? – підкинув ще одне питаннячко професор.

– Бувати.

– А тут як опинився? – знову запитав Лисиця

– Не знати. Казати, що тікать із дому. Бо вбити б.

– За що? – не зрозумів такого повороту Ігор.

– Не знати. Він не дуже розповідаєш. А я не дуже допитуватись. Нащо? Працювати нормально. А в душу я не лізти. Сам не любити цього. Душа людський – болото темний.

– А нічого дивного, незвичного у вас не трапилося в Донецьку чи тут? – ще раз поцікавився Богдан.

Вуєнс задумався.

– Так клоун же, Дик, – майже розцвів Метальник. – У Донецьк як бути, пропустить вистава. Белла йому насипав.

– «Усипала», – виправив Лисиця.

– А не пам’ятаєш, якого числа це було? – учепився Ігор.

– Ні.

– А позавчора він нікуди не ходив? – поцікавився Богдан. – Виставу не пропустив?

– Чи ходити – не знай. Але номери відпрацювати всі.

– А що за радість недавно була в тебе? – продовжив допит тепер уже Марченко.

– Ви і про це знать? – щиро здивувався циркач. – Адвокат мені дзвонити. Сказать, що дружина підписати документи.

– Які? – запитав Ігор.

– Розлукчання, – радісно вимовив Вуєнс. – Більш не бути мій дружина.

– Це для тебе радість? – не зрозумів професор.

– Радіст, угу, радіст, – закивав Метальник. – Скільки терпіть того монстер?

– Не щастить тобі із жінками… – видав Лисиця, але одразу ж і осікся. Та назад слова не запхаєш.

Циркач збив очима його з ніг. І заходився бити лежачого. Хоч це й не за правилами. Але зараз – можна. Чи навіть – і треба. Такого лежачого. Який не знає ціни слів. Чи не знає ціни кинджальних слів. Або й оковиколювальних.

– Зате їм щастити з мною.

Це було схоже на удар. Кілера. В серце. Самому собі. За цими словами ховався біль. Багатотонний. Багатоликий. Заховався – і мовчав. Не подавав жодного знаку. Просто був. Просто заховався. І не треба його ворушити. Поки на трохи заглух.

На всіх ніби наслали зле закляття. І кожен не міг вимовити жодного слова. Ні язик – поворухнутися, ні мозок йому допомогти.

– А, – ляснув себе по лобу Метальник, – Айжана.

– Що Айжана? – не зрозумів Ігор.

– Айжана, дресирувальник собачка. – Вуєнсові й грати не треба. Змовник чистої води. «Крамолу» проти государя затівають.

– І? – Донкор став настирливим і лаконічним.

– Пуделка їй вбити. Вкрасти і вбити. Білйого. І розіп’яти на дверях вагончик. Сатаністи. Вона так злякатися. Більше, як треба.

– Хто там знає, скільки треба? – полізли очі на лоб у Богдана.

– Не скажи, – закрутив заперечно головою циркач. – У неї переляк сильна. Наче саму її розвісити там. Такий тваринність жах на очах читатися.

– Угу, – задумався Марченко, відвівши погляд убік. – А нічого не казала про це? Може, переслідує хто? Погроз не було на її адресу? Залицяльники, може, так пожартували. Вона у вас красуня – дай Боже! Я вже «зацінив».

– Нічого не знати. Ми, правда, не дружить. Белла так і зиркать, коли я з вона балакати. Але це буває рідкість.

– А про гімнастів що можеш сказати? – поцікавився Богдан.

– Нічого. Працюють ріків із п’ять. Поживати разом. Але не оформляти офіційність. І це правило. А я, придурний, так влетіти.

– З ними нічого незвичного не траплялося? – Лисиця й далі «прочісував» «особовий склад».

– По-моїму, ні. Я не чути.

– А тату Айжана де робила? Не знаєш? – Марченко тупцював біля красуні. Зачепила? Чи інтуїція підказує?

– А то не татушка. Наклеювачка. Для сексуальність. А колоти тіло боятися.

– А тату ще в кого є? – запитав професор.

– Та в усіх. Модний зараз.

– А свіжі? – Богданове питання претендувало на премію «За найдебільніше». І нагорода знайшла героя.

– Я заглядаю під спідниця і в пазуха? – вирячився на нього Метальник.

Справді. Гран-прі. Журі голосує одностайно.

– Я-а-а-сно, – протяг Ігор. І це давало Вуєнсові шанс наблизитися до омріяного. Позбутися цих двох «агентів». – Більше сказати нічого?

– Ні.

– Коли щось згадаєш, подзвонити, – вручив він Метальникові візитівку, підколовши.

– О’кей. Зробитиму.

Розмова закінчилася. Усе, що міг сказати, він сказав. Чи що захотів. Подякували й відпустили. Але сказали, щоб тримав язика за зубами. Той поклявся. Але зуба вимагати не стали.

Метальник швидко пішов. У Лисиці замуляло під серцем. Не все сказав цей хитрий лис, ой, не все… Розлучився з дружиною, тому святкував… Ну, може бути… Убив асистента й відсидів, але знову повернувся до ремесла… Хтозна… Ніби теж може. Історія його трагічного кохання. І тату… Гм… Теж схоже на правду. Але… Забагато романтичності? Не факт. У житті бувають такі історії, що вигадати навіть не намагайся. Тут теж така? Гм… Побачимо. Але жодного факту, який би пов’язував з убивствами татуювальників… Відчув, як у сумці заворушився телефон. Дістав. Глянув. Олена… Дідько! Зовсім забув про неї. От же ж свиня!

– Привіт! – розплився медом.

– Привіт! – радісно відповіла дівчина. – Як ти там?

– Чуд… – почав Богдан, але одразу ж гальмонув, – скучив…

– Я теж. Щось нарили?

– Майже нічого.

– Коли повернешся?

– Та, може, й сьогодні. Але, швидше, завтра.

– Було б чудово… сьогодні. Бо вже наше кафе плаче гіркими сльозами.

– Хай ще почекає трошки. Прилечу – й одразу ж туди.

– Прилітай швидше.

– Намагатимусь. Але ж не всім тут я керую.

– Та ясно. А все одно… Хочу…

– Я теж…

– Цьомики тобі.

– І тобі…

Марченко тим часом рився в Інтернеті. Пошуковець виконував майже всі його примхи. Тільки не міг відповісти, хто ж таки вбив Кречета й Піменова.

– Дивися, – сказав він, коли Богдан заховав телефон. – Тату хреста й троянди і справді «символізує втрату коханої людини, вічну пам’ять про неї, скорботу й гіркоту». Не обдурив, значить.

– Не обдурило зображення, – холодно уточнив професор. – А Вуєнсова жалісна історія може бути вигадкою від початку й до кінця. Та й колег він так весело здавав. Схоже, говорити для нього справді не мішки тягати. Легко це в нього виходить.

– А ти хочеш, щоб він у Зою Космодем’янську[175] грав?

– Ні, звісно. Але… Не дуже я йому вірю. Міг нафантазувати. Міг.

– Міг. Як і кожен.

– Твої «джерела» теж?

– Не думаю.

– Отож.

– Але придивитися до всіх, кого він назвав, треба.

– Правильно. І його самого, красунчика, забувати теж не…

Розмову перервав Марченків телефон. Ігор дістав і одразу ж почав розмову. Хоча, швидше, це була не розмова. А «зашифрована розмова». Тому що донкор або мовчки слухав, або угукав. І лише подякував перед відключенням.

– Ось так, – сказав невесело, заховавши телефон. Лисицю це закинуло в переляк. Не доведи, Господи… – Приймак прийшов до тями. Але до нього ще не пускають. Інні передав записку. Вона каже, що він ішов уздовж дороги. До зупинки маршрутки. Там треба трохи пройти. Бо одна, та, в якої зупинка ближче, ходить тільки до дев’ятої. А зупинка іншої, яка працює ще дві години, – за кілька кварталів. Він почув, що позаду їде машина. Притиснувся до узбіччя. Але одразу ж – удар. І він вирубився. Далі – космос.

– Вистежували, – мовив Богдан. – А потім – бац! І на пустир. Логічно. Жодної випадковості… Нехай Приймак не плете. Нема людини – нема проблеми. Класика. Пощастило.

– Сам же теж кандидат у кілери. Поки з нього підозри ніхто не знімав.

– Але у нас тільки припущення.

– Зате логічне.

– Гм… Мене теж он машина зачепила.

– Слава Богу, що не так, як його. Страшно навіть подумати.

– Кхе! Це точно… – Лисиця подумати таки не злякався. На автоматі уявив себе в білій лікарняній палаті. Забинтованого-перебинтованого. Лише обличя без білих рятівних смуг. А біля ліжка – Олена. Теж біла. І волоссям. І обличчям. Переживає. Ні. Краще без бинтів.

1 ... 91 92 93 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"