Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 90 91 92 ... 112
Перейти на сторінку:
Інтуїція підказувала: так. Але настороженість у нього не минала.

– Хто ви такий? – нарешті поцікавився він крізь хвилювання.

– Звичайні нормальні люди, – спокійно відповів Лисиця.

– Ага, – роздратовано закивав циркач, єхидно посміхаючись. – Розповідіть моя бабуся. Кажіть, бо не буду говорить.

– Не у твоїй ситуації права качати, – осадив сміливця Ігор, наблизившись до його обличчя. – Ти серйозно залетів, друже. Із шансів у тебе – тільки молитва. І то не факт, що спрацює.

– Можете мене вбити, – гнівно відповів Метальник, – але не сказать ні слова, поки не знати, хто ви.

– Сказано ж тобі, – вимовив жорстко Богдан, – звичайні люди.

– Ага, – знову закивав «затриманий», – німа вам чого робити, як ходить за мною. Хе! «Звичайні люди». Ви – спецслужба?

– Якщо тобі стане легше, то так, – чмихнув Марченко.

– Я все сказать, – раптово скис недавній сміливець. – Тільки не продавати Беллі.

Ого! Ситуація ставала симпатичною. А симпатичне завжди подобається. Причому – всім.

– А ми зробимо так, – зобразив «високу договірну сторону» Ігор. – Ти розказуєш усе, а ми – рота на замок. Ключове слово – «все».

– Я подумать, – крізь зуби вичавив Метальник.

– «Протест відхилено», – знущальницьки вимовив Богдан. – Правильно – «умови прийнято». Я зрозуміло пояснив?

Вуєнс почав тупцювати, ніби жеребець, що, застоявшись, збирається дременути всіма чотирма. На волю. В пампаси.

– З вами неможливий домовлятися, – сказав він із розпачем. Навіть із бажанням провалитися. Глибоко й надовго.

– У тебе немає вибору, – випалив йому в обличчя Ігор. – Ти трошки «вляпався». Гм… Та ні. Трохи більше, ніж трошки.

– «Вляпався» – це «дупа»? – із серйозним фейсом запитав Вуєнс і з надією став чекати відповіді.

– Ні, – першим відгукнувся професор. – «Дупа» – це «повний кирдик». А «вляпався» – «просто кирдик».

У Метальника стався розрив матриці. Хоча ні. Просто згоріли запобіжники. Але йому й цього вистачило. Щоб упасти в ступор.

– Ви не можете говорить простіше? – видав роздратовано Вуєнс. – Я не все розуміти.

– О’кей, – зіграв у тлумача Лисиця. – Мій товариш сказав, що тобі краще говорити все, що знаєш. Ти в програшній ситуації. Тут правила диктуємо ми. А ти мусиш їх виконувати. Так у житті завжди. Одні встановлюють правила. Інші мусять їм підкорятися. Правилам.

Метальник спохмурнів іще більше, хоча здавалося, що далі вже нікуди. Таки є. І, схоже, відразу втямив, що таке «дупа». Чи – точніше – «повний кирдик».

– Добре! – пішов ва-банк він. – Тільки дайте клятва, що Белла ні про що не дізнатися.

Він по черзі дивився на «спецагентів», чекаючи хоча б сто грамів надії. І вже згоден був на п’ятдесят.

«Він її реально боїться, – подумав Лисиця. – І це не гра. Чому? Грізна й жорстока Белла… Гм… Цікавий персонаж».

Богдан її, звісно ж, ніколи не бачив, але уявив отаманшею з радянського мультика «Слідами бременських музикантів». Черепний комп видав саме таке. «Циганські мотиви»…

– А якщо не дамо? – Ігор вирішив випробувати ще й цей варіант.

– Тоді вбивати, – аж подався вперед «затриманий». Рішучість прозвучала непідробна. – Що хотіть робити зі мною, а я нічого не сказати. Особливо проти Белла. Ви не знати, хто вона насправжні.

«Ого! – промайнуло в Лисиці. – А це вже й зовсім цікаво».

– Гаразд, – перекинувся на «доброго слідчого» Богдан. – Обіцяємо. Але за це ти відповідатимеш, як перед священиком.

– О’кей, – здався Метальник. – Сповідання я любити.

«Отже, він боїться її більше смерті, – подумав професор. – Хто ж вона така? Звідки цей тваринний страх?»

– Ти знав такого собі Платона Піменова? – запустив перше питання «поганий слідчий».

– Ні, – здивувався Вуєнс. – А хто це?

– Татуювальник.

– Не знати. Уперший чую.

– А в тебе є тату?

– Є.

– Давно робив?

– Ріків вісім.

– Де?

– У Кампобассо.

– А це де?

– Італія. Місто таке. Реджіон Молізе. Провінція Кампобассо.

– Ближче не було? – не втерпів Лисиця.

– Гм… – подивився презирливо Метальник. – Ближче? Що ви знаєш про кохання? Що ви знаєш про моє життя? Я говоритиму інглиш. А ти перекладать, – подивився він на Богдана.

– Годиться, – кивнув професор.

Вуєнс почав повільно. Ніби обдумував, яке слово краще підходитиме. Щоб дійшло до цих тупоголових агентів.

Лисиця теж не поспішав. Спочатку у все в’їжджав. А вже потім «світив» Марченку.

«…У Римі, на гастролях, я познайомився з дівчиною. Її звали Доротея. Гм… Красиво… Романтично. “Подарунок Бога”. Так перекладається її ім’я. І це правда. Її мені й справді наче Небеса подарували… Таке кохання… Шаленіли одне від одного. Але… Не все так просто. Через тиждень знайомства ми поїхали до її батьків у Кампобассо. Щоб мене познайомити. Я вже бачив її щасливою дружиною щасливого мене. Але…»

Метальник зупинився. Проковтнув. Відвів очі. Спогади прогнали гнів і рішучість. Принесли гіркоту та біль. І Вуєнс зараз боровся з ними обома. Навіть незрячий побачив би, як це йому непросто.

«…Увечері ми вийшли прогулятися. Ішли, тримаючись за руки. І щасливіших за нас тоді не було в цілому світі. Тоді я так думав. Але… Під’їхала машина. З неї вискочили кілька молодиків у масках. Мене звалили й почали бити ногами. А її… Її запхали в машину й повезли. Усе відбулося блискавично. Ніхто нічого не зрозумів. Номерів я не запам’ятав… Прийшов до тями. Викликав поліцію. Почали шукати. І – знайшли. Але… мертвою. Ті мерзотники поглумилися над нею. Пізніше я дізнався, що то кавалер її колишній. Якому вона відмовила. І він не вибачив. Стежив за нею, щоб помститися. Ось така майже вендета… Я побув ще кілька днів у її батьків. Намагався заспокоїти. І бачив, що їм так легше. Але в цілому Всесвіті не було нікого, хто б міг заспокоїти мене. І не буде… Тоді я пішов до татуювальника й зробив оце…»

Вуєнс оголив плече:

– Ось.

«Агенти» прикипіли. Хрест і троянда. Вражаюче красиве зображення. І такої ж сили сумне. А знизу – ім’я дівчини готичним шрифтом[174].

– І після того ти став злим на весь світ? – запитав Ігор.

– Ні, – розгублено відповів циркач. – Не на весь. На себе. Але те вже минать.

– А ти когось убивав? – різонув професор. Це питання чекало того моменту, коли «клієнт» опиниться в релаксі. Щоб несподівано. Щоб ошелешити.

Метальник знову напружився. Ніби щур, якого притиснули віником. Ще мить – і почне його гризти. Щоб вирватися. Але цього не сталося. На волю вирвалося тільки напруження. Решта лишилася тут.

– Було, – опустив очі Вуєнс.

Лисиця теж перетворився на пружину. Ніби допитували зараз його. І випрямлятися теж йому.

– І кого ж? – захотів почути бажану відповідь Марченко.

– То давній історія… – опустив очі циркач. – Ми виступать у Стамбул. Я випить. Зовсім трохи… Коньяк. І ніж полетіти погано… Застрять його око. Він пожити ще десь із годину. – Важко видихнув. – Але я своє відсидіти. Це ж випадковий…

– Суд це визнав? – офіційно-діловим тоном запитав донкор.

– Угу, – задивився в бік, ніби там побачив усі ті події. Чи так простіше брехати?

– І після того ти й далі працюєш? – Ігор подався назад від здивування.

– Я приховать це… – Циркач почав говорити, ніби школяр, що розгатив м’ячем вікно. – Белла, правда, потім дізнатися. Але нікому не казать. І залишив мене із собою.

– Сподобався? – здогадався «поганий слідчий».

– А хто вона, ця всесильна Белла? – закинув свою вудочку Богдан.

– О-о-о! – прорізалось на обличчі захоплення. – Сильний жінка. Ну, не в руках… Хоча і в руках теж… Сильна характер. Харизма. Цирк наш на ній триматися.

– Але ж вона не хазяйка? – гнув «логіку» донкор.

– Не хазяйка, – кивнув циркач. – Але її влаштовувать. Має все, що треба. Давно б могла жить на Монте-Карло. Але любити кочувать. Циганка ж. Її вигнати з табір. Як ще дівчина була…

«Оппппа! – наїжачився професор. – Щоб вигнали з табору, серйозне треба вчудити. Убивство, наприклад…»

– А що ви робили у вівторок увечері? – кинув і свого камінця до спільної купи Лисиця. – Вистави ж наче не було.

– Я був з Белла, – повернувся до нього Метальник.

– Це не алібі, – фиркнув професор.

– Я знати, – різонув гнівом Вуєнс. – Але казать, як є.

– Вона може це підтвердити? – далі розмотував клубок Лисиця.

– Угу, – спокійніше сказав циркач.

– Добре, – почав накреслювати

1 ... 90 91 92 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"