Книги Українською Мовою » 💙 Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: 💙 Детективи. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 89 90 91 ... 112
Перейти на сторінку:
маску місцевого гопника.

– І офіціантку з «Cutugno»?

– Лізку?

– Мабуть.

– А хто ж її не знає? У Торезі, мабуть, усі. Та ще й половина Донецька.

– Тобто?

– Ну, як вам сказати, щоб культурно вийшло?.. – задумався «спортсмен». Чи тільки вдав. – Мужиків вона полюбляє. Не за безплатно. Слабує це місце в неї.

– Навіть так? – стали великими очі в Марченка.

– Ага.

– Ясно. А номер квартири?

– Двадцять чотири.

– Ого! – усміхнувся донкор. – Мерсі! Навіть двічі. Соррі, що по-французьки.

– Не страшно!

Спортсмен побачив, як собака щось зробив не так. Він відійшов, покликав його й почав жорстко виховувати. «Швидка педагогічна допомога» спрацювала. Чотирилапий уже тільки вертів хвостом і лащився біля хазяїна.

– То наш снайпер тут «амуром» займається? – неголосно почав Лисиця. – Культурно-розважальна програма. Секс-туризм.

– Угу, – погодився задумливий Ігор.

– Усе так просто? – ніби аж розчарувався Богдан.

– Не поспішай. Те, що він пристрибав сюди для «втіх тілесних», не дуже заважає на ниві серійних убивств, – пустився Марченко у «високий штиль». – Швидше навпаки. Знімає напругу. Не хрестиком же він вишиває. Хоча… Коли вже не раз, то робота звична.

– Гм… А недавно алкоголем знімав. І робив це саме в день убивства Піменова. Серйозний фактик. Плюс радісні викрики… Та-а-ак. Навряд чи це збіг. Треба його крутити. Під нігті заглянути. Або й під шкіру.

– Треба, – не заперечував Марченко. – Тільки як? Ходити слідом – засвітимось. Причинити й допитати?.. А як нічого не скаже? «Спалимо» всю конспірацію, а самого – відлякаємо. Чи й справжнього вбивцю. Якщо це не він. І хана тоді нашій ниточці.

– Треба випасати, – сказав Лисиця. Інших варіантів не бачив.

– Добре, що вистава сьогодні, – мовив Ігор. – Бо можна пасти до китайської паски.

– Вона о сьомій, – глянув на телефон професор. – Години за три вибреде?

– А якщо загуляє?

– Не думаю. Белла горло перегризе. Вона ж там, схоже, – цариця й богиня. Та й він жовту картку вже має.

Лисиця обвів поглядом місцевість. А заховатися й ніде. З одного боку – дорога. З іншого – довга дев’ятиповерхівка. Усе – як на долоні.

– Може, «п’яний дует»? – подивився на Ігоря. – На майданчику. Поварнякаємо.

– Впізнає. Бачив же в кафешці.

– Стресом пам’ять не «почистило»? Таке «шоу довгоносиків»[169] пережив.

– Обійми нашої німфи мають зцілити.

– А може, й краще, що попалить? Злякається. А ми за барки. До стіни. Всі карти на стіл. А козирі зверху. Ефект несподіванки.

– Кіндер-сюрпризик для Белли? Задовбеться пояснювати, звідки в неї роги? Хо-хо, парнішо, це ідея!

– Піднімаємось?

– Ні. Там форситиме. Гратиме Рембо. Квартира – не тема. Викличуть «архангелів» з «воронком». Головняк. Краще випасемо тут. «Замулимось» он там, за рогом. Дамо вийти з двору. Щоб у вікно ніхто не засік.

– І тут його тепленького й пов’яжемо. Геніально!

Більше часу не гаяли. Швиденько зникли за рогом. Зайняли позицію. По черзі стали визирати через кожну хвилину-дві. Треба руку тримати на пульсі.

– А, до речі, фанатка «Презумпції» сказала про Беллу, що вона – ніби циганка? – запитав Богдан, коли вмостилися в засідці. – Та й ім’я таке…

– Угу, – визирнув донкор, але нічого цікавого не побачив. – Але це тільки її «версія». Та й цигани до нас «близько». Цируль он скільки про них розповів. Побачимо. Нікуди вона не дінеться.

– Хотілось би.

– Побачимо, – повторив Марченко. І визирнув знову. Але вкотре нікого не побачив.

Розділ 36. Отаманша

Минуло з півгодини. Час почав повзти ще повільніше. Це він може. Коли чекаєш – він щирий друг черепахи. Коли ж поспішаєш… Гепарда братом двоюрідним називає.

Пройшли хлопець із дівчиною, тримаючись за ручки. Веселі й щасливі. Забули і про час, і про простір. Пам’ятали тільки, що це таке, коли не можеш без когось не те що жити – ди-ха-ти. Навіть не подивилися в їхній бік.

Прошкандибав дідусь у потертому синьому костюмі й білому картузі з якорем на кокарді. Щось там бурмотів під ніс. Чи, може, співав? Тягнув за собою «диво дивнеє» для сьогодні. «Кравчучку»[170]. Зі скрипливими колесами. Ті виттям ніби хотіли виблагати прощення. За появу в ХХІ столітті. Або хоча б «помазання».

Пройшли підстаркувата мама чи молода бабуся з дівчинкою років п’яти, підозріливо покосившись на двох чоловіків, що час від часу визирали з-за рогу.

– Дяді граються в хованки? – запитало дитя чи-то-маму-чи-бабусю. Жінка знехотя угукнула. І пішла швидше, потягнувши за собою дитину. Від таких «жмурців» триматися краще подалі.

Чекати довелося майже дві години. За цей час устигли наговоритися, зробити по кілька дзвінків, травонути по декілька анекдотів. І таки дочекалися.

Лисиця вкотре обережно висунувся із-за рогу й побачив, як Вуєнс вийшов із «музичних» дверей і подався під’їзною дорогою. Яка вела в пастку.

– Іде, – кинув Марченку.

– Ходімо! – відповів той і першим рушив ще доволі зеленою травою до тротуару. – Тут. Поверне і – опиниться в «лагідних» лабетах.

Зупинилися. Чекати вже недовго.

«Об’єкт» з’явився за півхвилини. Ішов так, ніби поспішати нікуди. Ніби все у житті під контролем. Його житті. Його контролем.

Ось він зовсім поряд. На фейсі – задоволення. Він і забув уже про нього, але зняти забув. Маска – наче виліплена з душі. Таке там робилося. Наче вбивства в «Cutugno» й не було зовсім. Чи таки було, проте з кимось іншим? Але… Неприємності підстерігають тоді, коли найменше на них очікуєш. Кожен думає, що це «банальна банальність», сказана для «красивої красивості». Поки з ним не трапляється теж. А коли трапиться, то…

– Стоп! – зупинив «його» Ігор, упершись у груди рукою.

Метальник, нічого не розуміючи, вирячився на незнайомця.

– Sorry! Can I help you?[171] – запитав здивовано він.

– Is well understood in our opinion, – вступив у розмову Лисиця. – No need to pretend[172].

Очі Вуєнса спалахнули люттю. Добре, що в руках немає ножа. На це й розраховували.

– О’кей, – ледь не скреготнув зубами він. – Щьо тр’єба?

– Розмова є, – різонув Лисиця.

– Про чого?

– Про того, – передражнив Марченко. – Ми знаємо про тебе все, – відступив від дипломатичного протоколу він і кинув погрозливий погляд. Ухилитися шансів не було. Циркача пересмикнуло. Він напружився, ніби перед кидком на противника. «Нишпорки» теж приготувалися. Але – пронесло. Логіка спрацювала чітко. Один проти двох. Арифметика нескладна. І два – це завжди більше. Майже завжди.

– Відійдемо? – грубо сказав Марченко й показав на спортивний майданчик, обгороджений розірваною металевою сіткою, що разом із високими стовпцями іржавів неподалік. «Заморському гостеві» повіяло незатишністю.

– Нащьо? – захотів перетворитися на якоря Вуєнс.

– Там акустика краща, – знову натиснув Ігор. – Ніхто не почує.

– Що ви від мене хотіть? – запитав Метальник, і далі готуючись до нападу.

– Не грошей, – штрикнув Лисиця.

– А в мене й німа, – грубо відповів циркач.

– Отож, – показав Богдан, який він «поганий хлопець», чвіркнувши крізь зуби. Театр одного актора. Чи двох.

– Ходімо, бо буде гірше, – насідав донкор.

– Кому? – не втрачав самовладання Метальник.

– Здогадайся.

– Багато на себе брати, – запустив у вічі нападникам Вуєнс.

– Не переживати, – заспокоїв, передражнивши, Ігор. – Якраз нормально. Донесу.

– А я звати на допомога, – вхопився за соломинку циркач.

– А Белла почує? – підкинув козиря Богдан. – Тоді чудово. Тільки ти одразу й про Лізу кричи. Чи як ти там її недавно називав? «Котик»? «Зайчик»? Нам роботи менше. Розказуй сам.

– Що? Що ти сказать? – аж смикнувся Метальник. Енергії, схоже, в ньому хоч відбавляй. На Лісу не всю витратив? Економив?

– То в тебе око гостре, а слух тупий? – хмикнув Марченко. У цього теж непогано виходив «поганий хлопець».

– А-а-а… – звузив очі циркач і придивився. – Ви ж ті, з кафе… Ви за мною стежить? Белла посилав?

– Господь нас прислав, – перекреслив «прозріння» Богдан. – То йдеш чи кричатимеш?

Метальник зрозумів, що його тримають за «органи керування». І вміло натискають потрібні кнопки.

– Ходимо! – здався циркач.

«Нишпорки», ніби биті опери (один – спереду, інший – позаду), повели спійманого. І він слухняно пішов. Зараз м’яч не на його половині. А він сам – у добрячому офсайді[173].

Дійшли спокійно. Метальник навіть не думав брикатися. Став спиною до сітки. На автоматі. Досвід?

1 ... 89 90 91 ... 112
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"