Читати книгу - "Відлуння, Оксана Усенко"

Епілог

Ірада

Бохлейн стояв на вершині гігантського кам’яного обеліска та керував встановленням другого. Кілька вантажних віманів втримували гігантські деталі силовим полем, та з ідеальною точністю задавали параметри їх установки у підготовлену нішу монолітного кам’яного плато. До чоловіка підлетів маленький маневровий віман, з якого легко вистрибнула Ірада.

— Далеко ж ви з Мохеджо вирішили влаштувати запасне сховище. Не думала, що ти керуватимеш роботами. Гарно виходить. Не знала про твій талант будівельника, — промовила вона з посмішкою.

— Ти прекрасно умієш розкривати таланти. Якщо вже Великий декхаї, після твоїх ультиматумів виявив в собі здібності старанного помічника, то які я мав шанси не згадати старі знання та навички? — хмикнув Бохлейн, з любов’ю пробігшись поглядом по стрункій постаті дівчини, яку красиво окреслювала тонка червона сукня. Від вітру навколо фігури дівчини тріпотів червоний з золотим візерунком шарф, переплітаючись з довгими чорним волоссям Іради. Це нагадувало танок красивого життєдайного полум’я.

— Колись тебе іменуватимуть Осірісом, богом відродження, — мовила дівчина легенько цілуючи чоловіка.

— Угум, логічніше б майстром збереження, бо я лише будую сховища наших технологій, встановлюю наявні аварійні капсули відновлення та формую мінімальні набори виживання з наявного асортименту. Який з мене бог відродження?

— Такий же, як з Мохеджо бог мудрості та знань.

— А от з цим важко сперечатися. Якби не його знання, ми б досі не посадили Сваргемахал. Втім, якщо імена нам даватимуть дхаса чи сальвахес, то ми всі боги знань. От тільки користуватися ними часом вміємо на диво невдало.

— Людство вижило, а отже, не так вже й невдало…

— Звичайно, а той момент, що його порятунок справа твоїх рук та лапок Бастет, то незначна деталь, — похитав головою чоловік, коригуючи роботу вантажних маніпуляторів.

— Не лише їх. Всі, хто полишився на Сваргемахалі є рятівниками.

— Хіба що «бога відродження» на порятунок витягла одна пухнаста пані з хвостом. Її теж в богині треба записувати.

—  Не переймайся, запишуть. Її ім’я пам’ятатимуть і нащадків шануватимуть значно довше за нас, — розсміялася Ірада.

—  Прекрасно. Майбутнє мені здається все більш химерним.

—  Воно таке і є… Колись лише вершини конструкцій, які ти встановлюєш, нагадуватимуть про існування нашої цивілізації. Це вважатимуть домівками богів, храмами, місцями для поховань, природними аномаліями. Їх руйнуватимуть час, стихії та народи, яких тут буде безліч, а над їх призначенням ламатимуть голови не одне покоління тих, хто житиме значно пізніше нас.

— Знаєш, я не впевнений, що знати скільки пісків нанесе історія на наші сліди, то гарний стимул жити.

—  Особисто  тобі, я можу пообіцяти інший, —  розсміялася дівчина, обіймаючи чоловіка та пестливо проводячи рукою по його щоці.

—  Гаразд, вмовила. Житиму попри всі піски, — спіймав та поцілував її пальці Бохлейн.

—  Це добре. Але колись ти теж все це знатимеш. Зовнішнє поле прийме нас всіх.

—  От тільки прошу, можна без точних дат?

—  Можна. А знання того, що це буде дуже не скоро, тебе влаштує?

—  Цілком.

Сергій

Сергій прокинувся, деякий час споглядав стелю, потім згадав який попереду день і бадьоренько сів в ліжку. Які б там дивні сни не навідували його, це не привід пропускати Парад Перемоги. Занадто багатьом він обіцяв там бути.

Стелла чимось дзвеніла на кухні, у спальню зайшла й з виглядом королеви сіла на вікно Ефіра.

— Добрий ранок, сонько. Кава  та сніданок вже готові, а під вікнами вже філіал ЗСУ, — пролунав з кухні голос Стелли.

— Вже йду, кохана, — відповів Сергій, пристібаючи протез. 

Він встав, неквапливо потягнувся, прислухаючись до організму, потім підійшов зазирнув у вікно. На вулиці, біля вкотре відремонтованого і навіть старанно помитого автомобіля Діда, дійсно вже зібралася солідна компанія у військовій формі. Більшість обличь була знайома. Колишні будівельники, бухгалтери, інженери, юристи, менеджери, яких війна перевчила на артилеристів, саперів, штурмовиків, піхотинців, снайперів, ППОшників… Чоловіки та кілька жінок пили каву, яку приніс і щедро роздавав дід, щось розповідали, сміялися. У більшості облич був схожий вираз – радість з прихованою в глибині очей печаллю і ледь помітна розгубленість. Війна скінчилася перемогою України, але на цій війні було занадто багато втрат та занадто багато переосмислень. Занадто багато знань, часом зовсім небажаних…  І тепер у всіх попереду стояло нове завдання — з усім цим жити далі.

Дід, немов відчувши погляд Сергія, підняв голову. Посміхнувся, привітно помахав рукою показуючи на каву. І, судячи з виразу обличчя, Дід точно знав як і в якому напрямку рухатися далі, та радий допомогти усім іншим.

— Доки серед нас є такі, як Дід, ми завжди будемо на голову вищі за мордор, — промовила Стелла підходячи до Сергія. — А таких у нас завжди було багато. Наш народ має значну кількість справжніх людей.

Кінець